З літературного побуту 90-х Євген Баран. Дев’яності навиворіт: Есе. – Івано-Франківськ: Видавець Супрун В.П., 2011. – 172 с .

January 12, 2012

 

зграя слів і натовп перехожих

таке дахау лишається від цілого покоління...

                                   Сергій Жадан. «Музика для товстих»

 

Глорифікація літературних дев´яностих

почалася не від сьогодні, однак саме

сьогодні зринула потреба канонізувати

не літпроцес, а історію літпроцесу.

                                   Євген Баран, 2005 р.

 

Дев´ятдесятники тим і відрізняються,

що ніколи не трималися купи.

Саме вони виявилися найменш

пристосованими до нових умов - до умов

виживання. Одиниці з нас лишилися в

«літпроцесі», та й ті змушені вести незрозумілі

ар´єргардні бої за сумнівні пріоритети.

Від початку дев´ятдесятникам було

тісно в літературі й вони схильні були

принижувати значущість один одного.

Це ще один гріх «гордині», за який

сьогодні доводиться розплачуватися.

                                Максим Розумний

 

Покоління українських дев´ятдесятників - це перше літературне покоління, яке кшталтував уже не звичний для вісімдесятників комсомол, а велика депресія першої половини 1990-х років. Звідси походять питомі риси сього покоління, як от загострений індивідуалізм, на який указують і Євген Баран, і Максим Розумний, інші автори. Є літературні 90-ті, представлені та зафіксовані у огромі книжок, у численних антологіях, літературних угрупованнях, у більш чи менш кумедних преміях, в іменах переможців літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», але також є 90-ті зовсім із іншого боку - у складних людських узаємненнях, у скандалах і плітках, у приватних листах, у дружбі

 

й ненависті, у запоях і виродженні, і навіть уже - у людських смертях. Тобто, в усьому тому складному огромі деталей, які і витворюють дискурс літературного побуту, який зазвичай оминають увагою автори монографій, підручників, дисертацій і, цілком зрозуміло, ювілейних промов. І ця книга є чи не першою про літературний побут 90-х років; книга, що свідомо написана не про книги, а про людей, які написали ті книги або навіть не встигли їх написати.

Неймовірно приємно читати успішні книги. Особливо, якщо це книги твоїх добрих і давніх знайомих. Водночас, книги знайомих мені людей кожного разу беруся гортати не без певного остраху, - а раптом має місце реґресія або й повний провал? У цьому випадку з мемуарами Євгена Барана, можу стверджувати, що це одна з його найцікавіших книг. (Шкода лише, що будучи виданою у провінційному видавництві, вона навряд чи отримає повноцінний розголос і, поготів, не дійде до більш-менш масового читача. Направду, шкода). Зрештою, літературним побутом у власній рецепції (у вигляді фраґментів із щоденників і листів, а також мемуарних есеїв), письменник насичував і більшість своїх попередніх книг, але домінуючим жанром допіру були есей, огляд і міні-рецензія. Сьогодні ж маємо повноцінні спогади, хоча сам автор невідомо чому виніс у паспорт книги жанрове уточнення «есе». Що це за партизанщина, складно збагнути, хоча спогади завше несуть у собі елементи есеїстичного письма, не заперечую. Значення цієї унікальної книги навряд чи зрозуміють читачі сьогодення. Натомість для наших нащадків, якщо вони, звісно, будуть, ця чемна тоненька книжечка про літературний побут депресивних 90-х може виявитись поодиноким джерелом істинного знання про літературний процес і людей літератури останньої декади ХХ століття. Пікантною особливістю цієї декади є те, що саме вона відкривала нову добу в українській постколоніяльній літературі; саме з неї та її людей у нас укотре все почалося спочатку. Цю скромну за обсягом, але аж надто вагому за змістом книжечку Є.Барана, читатимуть, як мінімум, двічі. Спочатку сьогодні, вишукуючи з безпідставною радістю інтимні подробиці про інших, і, не без зрозумілого остраху й трему, зустрічаючи згадки про себе. Але найголовніше призначення цієї книги полягає у її прочитанні в якомусь недалекому майбутньому. Після того, як усіх нас (окрім Т.Девдюка і В.Махна) ґрунтовно сховають в святу українську землю, будь-які подробиці остаточно втратять власний скандальний присмак і набудуть обрисів живого трепетного материка, складеного з усіх наших пристрастей і численних недоліків живих, аж надто живих людей. І залишиться тільки історія української літератури. І нічого, як мовиться, особистого. Просто цікава історія літературних людей, які подібно до інших людей сподівались і вірили, любили і розчаровувались; одним словом, - були. 

Свої подальші міркування я хочу розпочати з ліричної інтродукції, що є цитатою із добре відомої в другій половині 90-х поезії Сергія Жадана «Пластунка N». Вірш написано 1997-го року. Це був час уже після поетичних рукописів «НЕП» і «Рожевий деґенерат», вірші з яких склали збірки «Цитатник» і «Генерал Юда», час попередніх підсумків і розмислів про літературні події першої половини 90-х, які буквально на очах углибали в лінійний історичний час, але водночас і відкривали шпарини непростої метафізики, що тримає тебе на долонях із усією твоєю літературою. Того ж, 1997-го року, поет написав ще декілька понад вагомих ліричних творів, у яких передовсім пропустив крізь свою свідомість, а потім викинув усе це назад на поверхню, - минуле, сучасне й майбутнє цієї дивної літератури. Твори ці, нібито, добре відомі: «Святий Георгій», «Пацифік», «Пам´яті В.К.», «Donbass Independent». Та, на жаль, про ці вірші так ніхто до сьогодні і не спромігся сказати притомне слово. Відтак, як це не парадоксально, Жадан і до сьогодні залишається невідомим українським поетом останньої декади ХХ століття. Невідомим у тому сенсі, що багато хто може сьогодні сказати: «Я його знаю, я з ним пив...». Або навіть так: «Я читав його книги, я маю їх всі на своїх полицях, - маю навіть рідкісне донецьке видання вибраних віршів 2000-го року...». Але мало хто, мабуть, збагнув, наскільки серйозний і наскільки останній поет з´явився в українській літературі в каламутно-невибагливому потоці 90-х років. Тож надам йому слово, яке, за моїми сподіваннями, має ввести читача до спогадів Є.Барана в максимально комфортний, притомний і зовсім не нав´язливий спосіб:

Що нас єднало? Загоєні сварки

падали в ніч, як у воду весла.

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

 

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! -

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.

 

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтирає, мов жорна,

спільного досвіду темні зерна.

 

Тільки я знаю - між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.

 

Липне до уст почуття морфеми -

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб´єш на теми.

Так ми кохали. І нам - воздасться.

 

І най нікого не бентежать згадані Жаданом «задрочки радянської влади», у 1990-ті роки влада була ще цілком радянською, тільки от преференції для дітей із пролетарських родин кудись зникли, але то уже інше питання, пов´язане з технологіями первинного накопичення капіталу. Переходячи до найновішої книги Євгена Барана «Дев´яності навиворіт» хочу ще раз зауважити, що навряд чи маємо спробу есею, швидше за все, ми дожили до перших повноцінних мемуарів представників літературних 90-х, як перед цим уже мали нагоду читати письменницькі щоденники Костя Москальця, Петра Сороки (його денники - неймовірно, до речі, змістовні в сенсі відображення та уважної фіксації літературного побуту), Євгена Барана, Анатолія Дністрового... Зрештою, й мемуари про літературні 90-ті ми так само вже мали змогу читати, пам´ятаючи про книгу Андрія Кокотюхи та Максима Розумного «Лірика дев´яностих: Любити живих» (2004), в рецензії на яку Є.Баран, зокрема, писав про покоління 90-х: «Як би не оцінювали самі літератори моїх виступів - я був апологетом цього покоління, не тільки апологетом творчості С.Процюка, якого шаную, люблю і вважаю одним із тих письменників, які надають сенсу існування цій літературі. Я це літературне покоління приймаю таким, яким воно є: зі всіма проблемами, негативами і позитивами. Бо завдяки йому я позбувся багатьох комплексів і набув інших, я став тим, ким я є: шанувальником і популяризатором української літератури. Я став людиною, яка вміє цінувати найголовніше у літературі - людське спілкування». В цьому ж контексті можна згадати і фраґментаризовані та існуючі у вигляді досі ще не складеного еклектичного пазла етюди про українську літературу 90-х років від Ігоря Бондаря-Терещенка («Текст 90-х: герої та персонажі», 2003). У теперішніх спогадах про літературне покоління 90-х є у Є.Барана думка, сенс якої полягає в тому, що воно «в силу історичних (об´єктивних) та особистих (суб´єктивних) причин не завершило поколіннєвого оформлення, але всіляко прагнуло сього на початку свого становлення»... Як на мене, суперечлива думка. Суперечливість полягає в тому, що складно, в такому разі, віднайти у нашій літературній історії хоч якесь покоління, якому пощастило вповні оформитись. Шістдесятники? Сумнівно. Сімдесятники із прокурених кухонь і підвалів? Не знаю. Поети-комсомольці вісімдесятих? Можливо, бо в згуртованості їм не відмовити і до сьогодні. Письменники-блоґери 2000-х, які абсолютно нічого уже не читають, лише, типу, пишуть у сиву безкінечність www? Хтозна, з цими останніми най розбираються лікарі. А щодо дев´ятдесятників, то особисто мені представляється, що покоління 90-х таки відбулося. Не без кричущих проблем, і не без численних ламких хвороб у процесі становлення й розвитку, але - відбулося. Всупереч ліберально-демократичним цінностям і завдяки нетривалому національному відродженню, попри те, що воно збігається з економічною депресією та з фінансовим пограбуванням нації в середині 90-х років. І саме з цього покоління, з ґенерації дев´ятдесятників, - Нобелівський комітет у недалекому майбутньому обере на свій страх і ризик першого українського нобеліята. Я навіть знаю його ім´я, і прізвище знаю також. Але наразі розголошувати не буду. Не тому, що боюся зурочити, ні. Най це буде деяким стимулом для всіх інших українських читачів, - можливо, їм буде над чим помислити й про що поговорити у Фейсбуці. Скажу лише, що це не Юрій Андрухович. У цьому місці варто було би додати смайлик, але обійдуся уже без нього. І не тому, що шкода Андруховича, - просто повітря у цьому тексті поступово електризується, тож пора вже звернутися до рятівних цитат. І перекласти відповідальність на автора книги. 

До речі, щодо хронологічних рамок літпроцесу 90-х, то хоча я і був призвідцем дивної дискусії, яка мала місце в на диво еклектичному альманасі «Форма[р]т» напередодні його зникнення, але на сьогодні маю ще одну версію «кінця 90-х». Що ж до початків процесу, то я залишаюсь із думкою, що відкриттям трагічного літературного дискурсу 90-х були не бубабісти (вони - лише жваві підірвані комсомольці, такий собі «95 квартал» кінця 80-х років...), а таки «Нова деґенерація» та «Червона Фіра». Підсилювачем і могутнім ретранслятором ідей дев´ятдесятників виступили американсько-київське видавництво «Смолоскип» і однойменний благодійний фонд з-за океану. Є.Баран дуже слушно вказує на значення семінарів для творчої молоді 90-х, видання перших книжок, якими опікувався «Смолоскип» тощо. Але повертаюся до дурнуватої дискусії у львівському альманасі «Форма[р]т» поміж мною та Є.Бараном. Суто провокативно (сподіваючись на збільшення учасників дискусії і, загалом, багато чого марно та безпідставно очікуючи від малоросійського літературного болота початку 2000-х років) я писав, що закриє хронологію літературних 90-х моя авторська поетична антологія цього покоління з робочою назвою «Ґраматика» (існуючі на той час смолоскипівські антології та антологія В.Махна задовольнити мене не могли, але сам я, як слушно зауважив Є.Баран, так і не зміг видати власну версію). Ідею висунути на полемічний кін саме антологію (як спробу нового канону, себто уважного обліку найпотужніших сил конкретного покоління в часових його межах 1992 - 2002), а не чиюсь смерть або народження, підказав мені сам Є.Баран, пропонуючи закрити згадану хронологію літературного процесу більш ніж скромною, льокальною за значенням, і неоднозначною за концепцією та добором учасників авторською антологією Олександра Ґордона «Позадесятники». Між іншим, у розглядуваній наразі книзі спогадів Є.Баран пропонує за завершальну подію літературних 90-х вважати Помаранчеву революцію. (А під моїм балконом наразі сидять шість донецьких бабусь і полощуть біографії політиків, але чомусь - опозиційних, а не провладних, як того вимагає логіка. Але ж логіку треба спочатку ввімкнути, і лише тоді вона запрацює. Оце і є реальний наслідок Помаранчевої революції, бо й останньому барбосові, як сказав би Ігор Костецький, зрозуміло, що вирішувати питання преференцій однієї частини суспільства за рахунок іншої можна, хіба що сидячи в Кабміні, але не у наметах на Майдані Незалежности). Тож навряд чи Помаранчева революція придатна до підсумовування суто літературних подій і явищ. І лише значно пізніше я зустрів кричущий факт гуманітарного життя, який сьогодні, поза всякими жартами, маю за правдивий кінець літературних 90-х (бо в 90-ті роки такого направду ще не було). Цей факт підкидає всім охочим Ігор Бондар-Терещенко, вістуючи про себе, за своєю давньою ворохобною звичкою, в третій особі. Втім, у цьому випадку він нібито цитує Віру Балдинюк за її ж таки блоґом: «Захист дисертації. Уривок з вистави. Дійові особи: ІБТ, скандальний критик, претендент на здобуття наукового ступеню. Нєвмєняєм. Лебединцева, його офіційний опонент. Терпляча. ІБТ відсовує фіранку на вікні, дивиться за обрій. Так проходить 10 хвилин. Зненацька: «І облиште ці ваші просвітянські закиди! Краще дайте відповідь на моє запитання, негайно і прямо тут!» Лебединцева (прямує до виходу). ІБТ (махає рукою): «Лебединцева! Куди?! Стояти!» Підпалий в жовтому піджаку ржот». Виявляється, таким може бути захист кандидатської дисертації. Цей абсурд намагалася, ще до його початку, зупинити Ніла Зборовська, друкуючи статті-волання-про-допомогу в академічному журналі «Слово і Час». Але абсурд виявився сильнішим за неї, абсурд переміг. Причому, не лише у сенсі метафоричному. Крапка. 90-ті нарешті скінчились, і почалися нульові 2000-ні, які відчайдушно намагаються зачепитися вже за наступні 10-ті роки, збиваючись у міцні гурти в соціяльних мережах, але їх доля вже зрозуміла. Пустка і виродження, і жодного поета, який би умів римувати (поодинокий виняток становить хіба що Богдан-Олег Горобчук), - всі пишуть верлібром, а понад тим - одна на всіх колгоспна віра в ліберально-демократичні цінності. Втім, 10-ті роки обіцяють радикально змінити цю ситуацію, відновлюючи етичні первні та високі модерністичні традиції української літератури. У романістиці про це виразно свідчить творчість дебютанток Олени та Юлії Черніньких зі Львова; в поезії - наполеглива та концептуальна творчість Костянтина Мордатенка з Білої Церкви. Хоча, як я розумію, поети 10-х років іще себе вповні не виявили. Втім, про 10-ті роки говорити, направду, зарано, хіба що в аспекті виразних і плідних тенденцій, що їх анонсують поодинокі найперші представники сього покоління, яких особисто я із радістю вітаю і готовий усіляко підтримати. 

Книга спогадів Є.Барана «Дев´яності навиворіт» нагадала мені книгу «спогадів і мемуарних нотаток» Віктора Шкловського «Жили-были» (1964), яка має ще й таке жанрове уточнення від автора: «повести о времени: с конца ХІХ в. по 1962 г.». Що спільного в Євгена Барана зі Шкловським? Можливо, базові засновки оповіди, в якій суспільно-політичне тло, попри його незаперечну значимість, остаточно все-таки не детермінує вчинки людей і суто літературні факти та події. Тобто, література (в контексті національної культури), - понад усе. Шкловський писав свої статті для збірників ОПОЯЗу в кімнаті, яку він узимку опалював власноруч розчленованими меблями, бо жодних інших дров у 1919-му році в нього не було. Навіть у неможливих економічних умовах люди культури завше продовжували самовіддано творити культуру. Для таких, як Шкловський це не було геройством, - це було само собою зрозумілим життям і такою ж повсякденною діяльністю. На початку 90-х у Києві, про який чимало цікавого знаходимо у книзі Є.Барана, - люди культури так само більше дбали про своє єдино можливе життєве призначення, пишучи й читаючи один одному вірші й статті у найманих помешканнях і убогих кімнатках гуртожитків, ніж про свій матеріяльний добробут і рух у цьому напрямку. Втім, люди траплялися різні, і про це так само розповідає Є.Баран. А ще ця книга спогадів Є.Барана змусила мене пригадати мемуари Бенедикта Лівшиця «Полутораглазый стрелец», - безпрецедентне чтиво для тих, кому смакують неформальні оповідки про літературний побут. Ясно, що Євгенові, на відміну від щойно згаданих достойників російської імперської літератури, відчутно бракує гумору. (Всім нам у цій країні бракує гумору, але навряд чи це наша і, тільки наша, особиста провина. Зрештою, про це чи не першим написав І.Костецький у одній зі своїх статей). Ми не зустрінемо у нашого критика-мемуариста нічого подібного до яскраво-приголомшливих ескапад Шкловського, якими щедро пересипані навіть найсерйозніші та найспокійніші рядки мемуарів. Хоча б і такий епізод: «Тут дачники. Николай Иванович Кульбин дачу снял, Евреинов Николай тоже. Волосы зачесаны назад, подстриженный, очень красивый, официальный садист, выпустил книгу «История телесных наказаний в России». К нему придешь - он похлопает в ладоши, придет горничная, молодая и толстая. Евреинов скажет:

- Подайте фазанов.

Горничная отвечает:

- Фазаны все съедены.

- Тогда дайте чай.

Это называется театр для себя»...     

Ось такого театру для себе і для своїх читачів відчутно бракує українському мемуаристові. І нема на це, мабуть, ради. А ще, особисто мені у цих мемуарних нотатках Є.Барана не вистачає густоти та щільности тексту. Є.Баран є один із небагатьох безпосередніх свідків і учасників того складного та драматичного процесу, що зветься сьогодні літературними 90-ми; поготів, якщо говорити про західноукраїнський реґіон і початки літературних 90-х у Києві. Тож його мемуарний текст міг би бути настільки щільним, що сучасний звичайний читач заволав би про допомогу чи пак пощаду. У хорошому, ясна річ, розумінні. Натомість текст Є.Барана позначений помітною дискретністю, умовчаннями і просто банальними пропусками. Це не закид наразі авторові, у жодному разі - ні; це лише моє відчуття багатьох утрачених абзаців і сторінок сучасної історії літературних 90-х. Те, чого не захотів написати про 90-ті Є.Баран, - уже ніхто не напише. На жаль. Напишуть, можливо, про інше й інакше (див. хоча б уже згадувану книгу про 90-ті А.Кокотюхи й М.Розумного «Любити живих»), але зовсім не так. Не в сенсі, гірше, але - не так. Подібну власну відповідальність перед культурою слід усвідомлювати максимально чітко та щось із нею робити. Допоки є час, допоки триває наше життя, допоки усе це для нас іще має смак і сенс...

Це чи не перша книга письменника, героями якої є передовсім не художні твори, а їх творці - письменники та науковці, їх дружини (колишні й теперішні), діти, батьки, сусіди, колеґи, університетські викладачі, студенти і навіть просто якісь випадкові знайомці, що дивним чином спромоглись залишити свої відбитки на людях і речах. Тобто це книга про цілковито реальних людей, а не про персонажів, якими ці люди мають звичку заповнювати свої твори. Тож, повторюся, Є.Баран, як господар-власник своїх приватно-літературних спогадів, відкривається своїми глибокими знаннями про людей 90-х років хіба що ледве-ледве, іноді залишаючи алюзії для посвячених-утаємничених, часом більш прозоро натякаючи на факти, імена і події, але в загальному враженні, він таки дурить свого читача, - пообіцявши відкрити лаштунки літературного побуту, а в підсумку - так і лишається сам на сам з усіма своїми скарбами. Якщо він так ніколи і не поділиться з читачами всією повнотою власних знань, ми багато чого втратимо, не набувши. Знань, до речі, вистачає у багатьох, адже багато хто ще живий, не помер, не залишив літературу, але більшість із цих людей - по-перше, не писатимуть мемуарів (принаймні, у найближчій перспективі), а по-друге, не здатні написати їх узагалі. Врешті-решт, це не тільки риса нашого часу. Не так багато мемуарів лишилося і з попередніх епох. Але ті, що лишилися, сьогодні є направду золотим фондом кожної національної культури. Про це Є.Баранові варто добре пам´ятати, та й не лише йому. Ми всі відповідальні за власну добу, за участь у культурному процесі та за майбутню культуру Нації, хай би як патосно це не звучало наразі.

Але все-таки, з цієї невеличкої книжечки можна дізнатись про купу цікавих речей. І, найчастіше, ці знання-світлячки допомагають у розумінні як творів, так і всієї траєкторії чиєсь письменницької поведінки впродовж багатьох-багатьох років. Дізнаємося, приміром, про те, що Віктор Неборак у 1980-х років учителював у ПТУ в Донецьку, успішно повернувшись після того до рідного Львова. Вірогідно, мав місце так званий тодішній розподіл з обов´язковим наступним відпрацюванням у сфері середньої освіти після завершення університету. (Для порівняння, донеччанин Василь Стус опісля донецького педінституту потрапив учителювати до села Таужня Гайворонського району на Кіровоградщині). Можливо, тимчасове перебування письменника в Донецьку і пояснює той факт, що В.Неборак ніколи не дозволяв собі кричущої безвідповідальности в дусі Ю.Андруховича або В.Шкляра. Можливо, В.Неборак устиг зрозуміти про Донецьк якийсь мінімальний мінімум, якого цілком достатньо, аби не блазнювати, коли йдеться про аж надто серйозні речі. Та й у спогадах Є.Барана вимальовується більш ніж симпатичний портрет письменника і науковця (попри те, що він із невідомих мені причин не захистив дисертацію, хоча й написав її): «Віктор Неборак залишається для мене одним із найталановитіших поетів свого покоління і одним із найрозумніших співрозмовників, таким собі варіянтом українського Сократа (на якого він, здається, навіть зовні схожий. - О.С.). Хоча він не є настільки популярним, як Юрій Андрухович, гадаю, його літературний досвід викликатиме повагу. Крім того, Неборак об´єктивніший у потрактуванні літературного процесу, бо уміє бачити в ньому не тільки себе, але й інших...».

Про згаданого вище Андруховича маємо кілька згадок і, здається, Є.Баран намагається бути максимально об´єктивним, розуміючи, що йдеться про дещо минулий час, усі колишні порахунки лишились давно позаду. До того ж, мемуарист засвідчує свою цілковиту повагу до цього письменника. Що, однак, не заважає вказати на деякі сталі й цілком від´ємні риси характеру цієї людини на котурнах: «Андрухович мав здатність піджартовувати, не знаючи ситуації. Так, коли вийшла антологія українських поетів шведською мовою, і видавці надіслали йому примірник книги, він дивувався, що в антології є вірші якогось Василя Слапчука, не знаючи, що в згадану антологію потрапив саме завдяки Слапчукові, який консультував видавців щодо української автури...». Або ось така несподівана «роль» Андруховича у випадкових стосунках Є.Барана з польською україністкою Олею Гнатюк, якій наш автор подарував свою книгу есеїв «Замах на міражі», а тепер розповів, що з того вийшло: «Вже пізніше зрозумів свою помилку. Пані Оля дуже енергійно популяризувала творчість Юрія Андруховича у Польщі, переклала один із його романів («Рекреація»). Тому будь-яку критику цього письменника сприймала негативно. Недаремно у своєму дослідженні «Прощання з імперією» пані Оля вивела мене в ролі такого «страхополоха», який люто ненавидить західну культуру. Особлива моя ненависть до католиків. Не збираюся цю «квазілітературознавчу абракадабру» спростовувати, маю на увазі оцінки моєї літературно-критичної діяльності. Бо книга п. Гнатюк в цілому розумна і корисна. Просто дослідниця «обілює» свого «романтичного героя» Андруховича, протиставляючи йому «романтичного злодія» Барана. Майже шіллєровські пристрасті розгорнулися у тому невеликому пасажі. А все тому, що не можна так сліпо «закохуватися» у героя аналітичного дослідження! Треба знати ситуацію, а не однобічно використовувати упереджену і тенденційну оцінку, помножуючи її жіночими емоціями та симпатіями». Складно не погодитись із автором, попри те, що ці рядки позначені його власною емоційністю. Але що ж, усі ми люди, і наші емоції висвітлюють наші душі. Не вдалося уникнути емоцій і учасникам наступного епізоду, який ними давно уже, мабуть, забувся, але наразі виринув у цих спогадах. Йдеться про давню (1996-го року) полеміку Є.Барана з Михайлом Бринихом з приводу першої (і, мабуть, єдиної, хоч як це не дивно звучить) прозової антології дев´ятдесятників «Тексти»: «Конструктивної полеміки як такої не вийшло. Була спроба об´єктивного погляду Роксани Харчук, але вона не знала літературної ситуації. І мало що не істеричний крик Вікторії Стах, яка кинулася захищати свого молодого чоловіка після мого матеріялу «Дещо про досвід, набутий під ковдрою власної ночі». Здається, тоді вперше Вікторія Стах назвала мене особистим критиком Процюка, хоча це не було так».

А ще мені завше здавалося, що Є.Баран, як і більшість галичан, дещо упереджено ставиться до лідера літературної ґенерації 90-х, Сергія Жадана. І от, нарешті, я дізнаюся про зовсім інше ставлення. Дізнаюся з приємністю й відчуваю неабияке від цього задоволення. Ось спогад критика про виступ Жадана у Івано-Франківську під час презентації поетичної антології «Молоде вино» («листопад або початок грудня 1994 року»): «Пригадую виступ Жадана: світло-русий, щось від молодого Єсєніна, батяркуватий (sic! - О.С.), у чорному осінньому пальто виліз на стіл і читав поезію. Читав добре, вірші задерикуваті, дражливі, талановиті, з нетабуйованою лексикою і молодіжним сленгом». І в іншому місці, про львівський виступ тоді ще зовсім юного харківського поета: «Під час ІІ-го Конгресу МАУ відбулася поетична акція в театрі імені Марії Заньковецької «Загін Загону Загоном», де серед відомих поетів - Оксани Забужко, Володимира Цибулька, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Петра Мідянки, Івана Лучука, «Нової дегенерації», виступала й творча молодіж - Роман Скиба, Любомир Стринаглюк, Сергій Жадан, якому на початковому етапі становлення протегував Володимир Цибулько. Пізніше у літературних колах піджартовували, мовляв, Жадан розгублений і не знає, за ким носити плаща: за Цибульком чи за Андруховичем. Жарти жартами, але Жадан є одним із найталановитіших літераторів свого покоління... <...> Після виступу Сергій Жадан подарував мені машинописний варіант своєї збірки «Рожевий дегенерат», вірші якої склали основу двох його дебютних збірок «Цитатник» і «Генерал Юда» (обидві 1995)». Є серед інших і спогад про перший смолоскипівській семінар творчої молоді 1995-го року. З цього семінару Є.Баран привіз додому поетичну збірку Оксани Гаркуші зі специфічним автографом - з відбитком її губ: «Тепер вона у моїй бібліотеці з незвичним відбитком красиво окреслених дівочих губ...» (а цікаві подробиці цієї історії кожен здатний дізнатися сам із цієї книги). Лише ці дві згадки про машинопис збірки С.Жадана «Рожевий деґенерат» і незвичайний автограф у вигляді губ, -  дозволяють читачеві вповні збагнути, які раритети зберігаються сьогодні у домашньому архіві Є.Барана. Уже в недалекому майбутньому він має подбати про їх передачу до фондів серйозної наукової бібліотеки або до іншої поважної інституції, в яких подібні безцінні документи нашої доби будуть збережені для вдячних нащадків. Пишу ці слова без щонайменшої іронії, позаяк культура потребує уважного ставлення та спадкоємности.

Правдиві американські гірки, створені з рефлексій мемуариста, маємо у спогадах і оцінках, присвячених львівсько-київським поетам-клоунам Ігореві Павлюку і Романові Скибі. Персонажі це - настільки ж колоритні в літературному побуті, оскільки й нерівні в літературних своїх доробках, будучи позначені ще й відверто завищеними амбіціями, про що також говорить Є.Баран. Мемуарист увесь час намагається тримати паритет у їх оцінюванні, сягаючи неабияких успіхів у власній специфічній еквілібристиці. Сподіваюся, читачеві вистачить гумору, поставитись до подібної тактики без надмірної суворости, бо насправді, це не так уже й просто - писати правду та ще й про давніх знайомих, ще й про земляків-галичан. Особисто я щиро вітаю автора, відзначаючи його і напівправду, і толерантність, і виваженість, і бажання - все-таки, наскільки це взагалі можливо, дати максимально об´єктивні оцінки цим людям. І не лише цим. Тож трохи про Скибу і Павлюка: «Ми зустрічалися зі Скибою у цей період (1993 - 1994 рр. - О.С.), напевне, найчастіше. То в університеті, де Роман, хоча вже закінчив навчання, вчащав як до себе додому, то у львівській філії, то в кав´ярні. Дехто з дівчат умудрявся закохатися у Романа, й він двічі чи тричі одружувався, принаймні, дівчат міняв, як рукавиці. І тут Роман склав конкуренцію Ігореві Павлюку, котрий виявляє своє право на дівчат української філології. Думаю, що і внутрішнє суперництво між ними тривало не тільки в площині поезії, але й у площині «навішування поетичної лапші» студенткам... Роман видавався талановитішим за Павлюка. Ігор виглядав штучним, йому не вистачало поетичного дихання. Він забалакував власні оригінальні ідеї й моментами був невиправно глухий до поетичного слова. Десь Юрко Бедрик підловив Ігоря, коли той читав свою поему про козака Якова Павлюка (Бута). У Ігоря проскочив поетичний рядок: «Я - Павлюк! Я - Бут!». «Хто-хто ти?» Перепитав Бедрик, іронічно усміхаючись... Але Ігор залишався упертий й талановитий у поетичній імпровізації. Він розширював тематичні межі своїх віршів, залишаючись довший час у силовому полі єсєнінської поезії. Скиба був одноманітним, у темі домінувала інтимна лірика і інтимно-інфантильна сповідь ліричного героя. У формі - все, що Скиба міг запропонувати - дактилічні й анапестні форми вірша з наспівно-альбомною ритмікою. Сьогодні, знаючи набуток одного й іншого, віддаю перевагу Павлюкові. Що їх об´єднувало - виразний еґоцентризм. Вони обидва зациклені на власній літературній значущості, хоча в цьому Павлюк дає фори Скибі. Петро Сорока написав есей про нічну розмову з Павлюком, коли той весь час говорив про себе, а під ранок подякував Петрові за цікаву і змістовну бесіду...».

Як і варто було очікувати, окремим яскравим персонажем кількох мікросюжетів виступає у книзі письменник Степан Процюк. У середині 90-х, як пише критик, із С.Процюком його пов´язувала ледве не спільна літературна доля. Принаймні, тоді так складалося їх життя в літпроцесі: «Просто у той час ми справді йшли єдиним «фронтом» (а спільних «ворогів» таки не бракувало, чого вартий лише «Станіславський феномен» - О.С.), і зараз не можу однозначно сказати, чого більше у нашій спільній ході - приятельської підтримки чи спільної естетичної платформи. З мого боку була приятельська підтримка, але мені справді тоді подобалося майже все, що писав Процюк. Думаю, голий розрахунок не був притаманний жодному із нас. Це своєрідна вимушена імпровізація, адже ми обидва в станиславському літературному середовищі опинилися в ролі вигнанців. Вчорашні селюки називали мене «вискочкою» і «парвеню», долучаючись до хору хулителів, в якому вгадувалася диригентська рука Андруховича, який не терпів критики по суті, і будь-який виступ подібного плану сприймав за особисту образу...».

Із цієї ж книги читач, приміром, може дізнатися, що С.Процюк не знав, де знаходиться бібліотека ім. В.Вернадського, хоча й мешкав, будучи аспірантом, неподалік неї, тобто він не дуже заморочувався з написанням дисертації, присвяченої Б.Грінченкові. Адже, Процюк був поетом. На цьому неодноразово наголошує і сам Є.Баран. Але, водночас, із цієї ж книги читач дізнається про феєричний дисертаційний захист Процюка не де-небудь, а в стінах Інституту літератури НАНУ ім. Т.Шевченка. Сам Леонід Новиченко, за словами, Є.Барана, назвав його блискучим: «Захист Процюка «пройшов блискуче». Це не моя оцінка, а констатація Леоніда Новиченка. Процюк перевершив себе, його захист перетворився у театр одного актора. Ми почали святкувати у відділенні Інституту, а продовжили в аспірантському гуртожитку на Ежена Потьє, 9... Пригадую, там були Микола Кодак, талановитий український літературознавець, який тоді переживав кризу «середнього віку»; Вікторія Стах <...> Василь Задорожний, Юрій Бедрик, Іван Ципердюк... Степан на радощах добре підпив, зрештою, ми всі не просто раділи за успіх Степана... Він уже починав співати свої улюблені блатняцькі російські куплети «Ах, Мурка, тебя ничем не удивишь...», з високо піднятими бровами над запітнілими окулярами, що надавали йому вигляду вічно здивованого. А ще невелика чорнява борода, що вузькою смугою всіялася по овалу обличчя, - все це надавало йому містичного вигляду. Я не втерпів і, нахилившись до Василя Задорожного, тихо сказав: «Тобі не дається, що Процюк нагадує молодого гетівського Мефістофеля?». Василь не здивувався моєму коментареві, лише додав: «Це тому, що в ньому зараз багато деструктивну, й він не може собі з ним дати ради»...».

У спогадах розсипано чимало цікавих (а іноді - і несподівано-відвертих) деталей, пов´язаних із цим усім відомим сьогодні прозаїком і есеїстом: «Зі Степаном ми познайомилися ще навесні 1989 року на конференції молодих учених, куди я приїхав уперше з Сімферополя. <...> Степан учителював на Черкащині, мав пишну шевелюру і теж читав свою поезію в традиційно-революційному ритмі. Його вірші нагадували щось середнє між Грінченком і Олесем з одного боку й Семенком з іншого. Словом, це була «гримуча суміш», але вона мені подобалася. Мені взагалі подобалися творчі люди. У мене завжди був внутрішній пієтет перед ними. Скидаю це на перевитрати мого сільського виховання. <...> Теперішній лик Степана мене вразив, він якось змужнів, із молодого хлопця перетворився на зрілого чоловіка, позбувся пишної шевелюри й набув перших ознак полисіння. Окрім того, мав якісь особисті проблеми, з Черкас перебрався до батьків під Івано-Франківськ і вже працював у місцевому педінституті. Усі ці метаморфози трапилися з ним за два роки, яких я його не бачив. Наше співмешканство пізньої осени 1991 - початку 1992 року складалося непросто. Степан у побуті виявився невибагливим, а моментами й відразливим. І якщо з Юрком у нас ніколи не було сварок на побутовому ґрунті, то зі Степаном вони вибухали по декілька разів на день. Степан довго десь ходив, потім довго сидів, щось писав, інколи брався за дисертаційний текст про драматургію Бориса Грінченка, але де знаходиться бібліотека Вернадського так і не знав до закінчення аспірантури. А тоді знову писав свої верші, читав їх уголос, із Юрком подовгу обговорювали ці творіння».

У київському аспірантському гуртожитку автор спогадів мешкав із Юрієм Бедриком. Про ці часи є чимало цікавих записів: «Ми з Юрком багато часу проводили у розмовах про літературу, ходили на літературні вечори, а одного разу до нас «напросився» в квартиранти Степан Процюк, який на останньому курсі аспірантури перевівся із заочного відділу на стаціонар. Просився Степан бодай на тиждень, бо я не дуже хотів третього мешканця у кімнату». Але цей третій мешканець (Мефістофель!), як згадує мемуарист, залишився з ними аж до завершення навчання. Думаю, цей третій і багато інших, пов´язаних з ним (хоча б і літгурт «Нова деґенерація»), - чимало дали майбутньому критикові в сенсі особистих знайомств і спілкування з молодими письменниками, розуміння їх джерел, підстав і овидів творчости, а значить, - і всієї постколоніяльної української літератури. Коротше кажучи, доля не кожному критикові підкинули у співмешканці Бедрика й Процюка, а у співрозмовники - Охрімовича, Андрусяка, Ципердюка, Неборака, Махна... Воістину, все відбувається так, як має відбуватись; зокрема, й наші зустрічі з людьми - ніколи не бувають зовсім випадковими та недоречними: у кожному такому випадку - це або допомога, або, можливо, іспит. Складно сказати з певністю, бо Є.Баран найчастіше досить старанно приховує власні емоції, одягнувши непроникливу машкару літописця, але, думаю, він таки усвідомлює всі ці дарунки долі, і всі ці іспити теж. Без них ми мали би зовсім іншого Є.Барана, якщо взагалі би мали. Про це в коментарі до своєї ж таки, «дуже різкої репліки» на виступ бубабістів 1990-го року, зауважує і сам автор: «Там не було несприйняття чи упередження, як собі потім думали хлопці, прозвучав внутрішній жаль/розчарування з етерним відчуттям естетичних змін, яких ці поети проґавили, ще не вловили. Тільки й всього. І не потрібно було шукати в цій репліці «замаху на святе», не потрібно було так реагувати нетерпимо. Але так сталося, і потім я сам не раз думав, що усе, що з нами трапляється в житті, має певну внутрішню доцільність».

Ще трохи літературного побуту з аспірантської кімнатки в гуртожитку: «Тієї ж осени 1991-го, Юрко привів Андрія Охрімовича, молодого журналіста і поета. Отоді вже в кімнаті був справжній Содом і Гомора: алкоголь, сигаретний дим, якого не терпів і не терплю, читання віршів і суперечки мало що не до ранку. Інколи рятувався тим, що втікав до кімнати Василя Задорожного, людини неймовірно талановитої, чудового мовознавця, близького родича братів Горинів, який тоді, як і ми, писав кандидатську дисертацію. У нього зі Степаном був свій, внутрішній конфлікт через одну красиву і розумну станиславівську панянку, як все шукала собі теплого місця в житті, й таки знайшла його, здається, у Франції... <...> Уже не пригадую всіх, хто заходив до нас, у 39-ту кімнату. Пам´ятаю Бедрикових університетських приятелів і знайомих: Олександра Ярового, Андрія Кокотюху, Максима Розумного, Сергія Руденка... <...> Але справжньою апотеозою нашого аспірантського життя-буття став приїзд з Івано-Франківська Степанових приятелів, двох Іванів, з якими той зорганізував літературний гурт «Нова дегенерація» - Ципердюка та Андрусяка. Це було, здається, вже у квітні 1992-го».

У книзі вистачає і суто побутових деталей, які, як на перший погляд, не надто близькі до світу літератури, хоча якимись своїми гранями все одно є дотиковими до того складного процесу, що зветься літературним. Ці деталі часом рельєфно відбивають і суто економічні, утилітарні прикмети першої половини 90-х, тобто до появи в обігу національної валюти гривні: «Наприкінці січня 1994-го в гуртожитку мене перестрів директор ПТУ й сказав, що ціна за оренду житла зростає майже в десять разів і складатиме понад 400 тисяч купонів на місяць. Ця неприємна інформація підштовхнула мене до чергової поїздки в Івано-Франківськ в надії влаштуватися на викладацьку роботу. Чому Івано-Франківськ?». А далі йдуть пояснення простих і праґматично вимушених життєвих обставин, які й обумовили той факт, що врешті-решт Є.Барана з дружиною прихистив Івано-Франківськ, а не Львів або Київ. А ось Є.Баран, щойно з´явившись у Франківську, зі Степаном Процюком на творчому вечорі Степана Пушика, присвяченого його 50-річчю: «Захід був помпезно-народницьким, у подібному руслі минув 60-річний ювілей Дмитра Павличка в Актовій залі Київської політехніки на початку жовтня 1989-го. Але я вже був інакшим, і час був інакшим, і сприймався цей вечір інакше... Тільки у провінціях час застигає, тягучий і липкучий, мов туман у ранковому осінньому лісі. Ми сиділи зі Степаном Процюком в залі і коментували виступи, підсміюючись над допотопністю ювілейної програми». А минулого 2011-го року вже і Євген Баран мав нагоду вислуховувати ювілейні здравиці з нагоди власного 50-річчя, - як швидко плине час. І чим далі - ювілеї стають все густішими і густішими, а промови - все довшими й довшими. Тим часом письменникові ще належить написати чимало книг, зокрема, і монографію про свої 90-ті, яку він, однозначно, боргує українській історико-літературній науці.

А вже у наступному уривку туго переплелися думки про літературу і побут, про минуще й вічне, про зовнішнє й глибоко інтимне, що буває ретельно приховуваним. Мова вкотре про Степана Процюка та найближчі життєві та творчі контексти: «Степан Процюк тоді лежав у лікарні з порваним сухожиллям ноги. Я відвідував його декілька разів. Літо 1994-го для нього не було вдалим: здається, тоді померла його улюблена бабуся; він ніяк не міг порозумітися зі своєю дружиною Галею, прив´язаною до рідної Черкащини, яка все хотіла виховати собі слухняного мужа-хлопчика, не розуміючи, що Степан до такої ролі не надається. Та й молоде івано-франківське середовище не сприймало Процюкового неприхованого егоцентризму. Врешті він усе більше опинявся в психологічній ізоляції, а тут приїхав я. Степан сприймав людей як літературних персонажів, які вкладалися або не вкладалися у схему сюжету. Я не зовсім вкладався. Степан не сподівався, що я відвідуватиму його хворого, тоді як для мене тут не було над чим довго мозґувати: мій добрий знайомий потребує моральної підтримки, чому би не зробити приємне людині... Саме мої відвідування Степана в лікарні змусили його прихильніше поставитися до мене. Крім того, він почав писати прозу, яку не всі в літературних колах приймали, а я міг підтримати його писання... Себто, гадаю, Степан ніколи не був інтуїтивним і безпосереднім, він - логік. Часто істеричний, але логік. Однак сила волі у нього, поряд із працелюбністю, неймовірні, свідченням цьому кількість написаних книг за останні роки і той факт, що більше чотирьох років Степан не вживає навіть пива... Він одержимий літературою, ба навіть вірою у власну щасливу літературну зірку. Ця віра не тільки втримала його в літературному процесі, але допомогла зайняти свою нішу в цьому непростому письменницькому середовищі, де боротьба йде на виживання. Неймовірна працелюбність, здатність до аналітичного мислення, хворобливе відчуття літературної конкуренції (мені здається, що довгі роки Процюк, нікому в цьому не зізнаючись, вів внутрішнє змагання із Юрієм Андруховичем) - зробило з нього досвідченого і талановитого гравця літературного процесу...».

Дев´яності сьогодні згадують по-різному. Тобто, мемуарний дискурс може бути реалізований, наприклад, і в ліриці, як це практикує останнім часом Василь Махно, згадуючи (вже на новій батьківщині, у США), але, здається, без жодної ностальґії, свій колишній Тернопіль часів літературного угруповання «Західний вітер»:

<...>

а я дивлюсь на них як ми двадцятирічні

крізь сніг густий що випав саме в січні

бредемо з пляшкою на трьох по підворітнях

попереду жінки поезія пів світу

ми на морозі розпиваємо півлітру

щасливі п´яні молоді та рідні

<...>

ну що ж мабуть це все поколіннєві манси

а трійця ще сидить повз них проходять маси

заносить співом як дощем й озоном

і осінь і зима мов варвари наскочать

і янголи вже крилами волочать

вже й ними замітають площу сонну      

 

Про Махна у Є.Барана є пару сторінок тексту, і ці сторінки, як на мене, позначені чи не найбільшим суб´єктивізмом: «Махно є егоцентриком, рідкісним егоцентриком і людиною розрахунку. Це ті риси, які завжди мене відштовхували. Нічого не зробиш: талановита людина і добра людина - дуже часто це риси, які не завжди поєднуються і дуже рідко ідуть в парі. Махна я читав до періоду його «Лютневих елегій...» (1998), окремі його добірки читаю і зараз, але він не є тим поетом, який може мене здивувати...». Утім, тут ідеться, зокрема, про літературний побут, у якому В.Махно мені, на відміну від Є.Барана, є зовсім не знаний, а відтак, і ступінь суб´єктивности критика лишається дещо невизначеним. Насторожує інше: будучи критиком, Є.Баран відмовляється вчитатися в творчість поета в його американський період. Не думаю, що це продуктивний шлях. Як і у випадку з Павлом Вольвачем, поетичну творчість якого Є.Баран свого часу гаряче привітав, а сьогодні, фактично, відмовляється розуміти. Можливо, це просто деякі (сподіваюся, тимчасові) перевитрати все того ж літературного комунального побуту, хтозна.

Є кілька невеличких абзаців, присвячених автором, зокрема, й мені. І все там, можливо, правильно. І я б ніколи про це не згадав у власній рецензії, якби не безглузде твердження Анни Білої стосовно моєї скромної особи, яке з пам´яти цитує Є.Баран. Коментувати, можливо, й немає чого, але все-таки хочу сказати наразі наступне: насправді, я не мав проблем із алкоґолем; із алкоґолем і тютюном мене завше в´язала міцна чоловіча дружба, і я ніколи не зраджував їм ані з наркотиками, ні з манною кашею. Товаришував із алкоґолем рівно стільки, скільки вважав за потрібне, допоки мені з ним було цікаво. Сьогодні наші стосунки є іншими, сказати б, помірковано-толерантними та більш вишуканими, як того й вимагає мій теперішній вік. Але я у жодному разі не закодувався (sic!), як дехто з відомих літературних героїв-дев´ятдесятників, нікого не зрадив і, поготів, - я ще не помер. Тож можу й сьогодні, в добірному та комфортному для себе товаристві, хоч би і в товаристві Євгена Барана, - випити чарку, і дві, і десять. Цей коментар мені видався необхідним, і на цьому питання вважаю вичерпаним.

А завершується ця книга спогадів дещо мінорними та елеґійними абзацами про долю одного літературного покоління, з яким Є.Баран давно і назавше кревно пов´язаний. Власне, якщо він не помиляється й має рацію, то це - його доля також, бо (як писали М.Розумний і А.Кокотюха, - він не лише свідок процесу, але і активний його учасник): «Історія літературного покоління 90-х, яке не зуміло оформити своєї поколіннєвої переваги, хоча намагалося це здійснити, - залишається черговою історією «втраченого покоління», яке ще довго не примириться зі своєю поразкою... Мені ж пощастило бути майже в епіцентрі нового літературного відродження, пройти через сумніви і розчарування, зазнати творчих і людських радощів, дочекатися зрілості і зрозуміти: втрат більше і вони неминучі. Але сам процес літературної боротьби був майже неповторним. А люди, яких я знав, інколи нагадують мені Олімпійських богів... <...> Комусь це може видатися байкою, але то були фантастичні часи, скажу я Вам»...

Share on Facebook
Share on Twitter
Please reload

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now