Забудьте про Донбас, його немає, – письменник Олег Соловей

​Донбасу вже років двадцять немає. Донбас пережив Радянський Союз хіба що на пару років, відійшовши у каламутні води небуття на тлі кривавої приватизації, економічної та гуманітарної деградації. Він лишився у спогадах пенсіонерів і у веселих радянських кінострічках; він лежить, запорошений, у старих книжках і безкінечних архівних теках; він і досі ще десь лежить, поступово холонучи та втрачаючи свою актуальність, ніби змертвіла, віддалена в часі та просторі, зірка. Немає Донбасу, забудьте про нього нарешті.

У цьому переконаний український письменник, критик, літературознавець Олег Соловей.
У своїй статті «Donbas Independent» літературознавець звертається до творчості Сергія Жадана, який народився і виріс на Луганщині, відтак тема Донбасу у його творах просліджується.

«Донбас у ліриці С. Жадана присутній радше перманентно й іманентно, ніж спорадично. До того ж, без найменшого внутрішнього примусу, як це можна було спостерігати на прикладах київських неокласиків М. Зерова, М. Рильського або М. Драй-Хмари. Жадан свого часу й виріс із химерного, загрозливо-залізобетонного та метафізичного тіла Донбасу, і навіть не думає про це забувати чи, поготів, чогось зрікатися. Зраджувати та відмовлятися – це взагалі не в природі людей Донбасу. Інша справа – доростати до власної прихованої автентики й углибати в сутність явищ, подій і людей», – пише Соловей.

Говорячи про поезію Сергія Жадана «Donbass Independent», критик наголошує, що це вірш із програмовою помилкою в написанні власної назви Донбас: «Ця помилка ретранслюється з імперською російської мови в мову англійську, і, попри те, що Донбас – українська земля, український правопис до уваги, звісно, не брався. Відтворюючи цю очевидну помилку, поет усього-на-всього прагнув занурити сучасного читача у колишню стихію регіону, яка все ще не є колишньою; демонструючи неабиякий опір, – не так матеріалу, як людей, що створені з того матеріалу».

Письменник впевнений, що для когось Донбас – це терикони і копанки, заводи і фабрики, фонтани й троянди на центральних бульварах, але особисто для нього образ Донбасу формується його постійними мешканцями, про яких писати найскладніше.

Також Олег Соловей не залишає поза увагою творчість Ліни Костенко, яка у своїх «Записках українського самашедшого» пише: «ВСЬО БУДЕТ ДОНЕЦК! В лексику міцно входять блатні слогани». Критик не погоджується із письменницею: «До чиєї лексики входять? – дозволю собі запитання. Хто не захоче, той щільно причинить двері. І до чого тут, власне, Донецьк? Хіба «блатні слогани» виникли у Донецьку та ще й у 2004-му році?» і запевняє: «Все буде й надалі Київ».
Водночас він висловлює свою думку про столицю України: «А Київ, як і будь-яка інша столиця, має прикру властивість: разом із невиправдано завищеною зарплатнею він нав’язує талановитій людині з провінції гамівну сорочку стандартів, уніфікуючи усе живе під свої нормативи…

Українське життя структуроване так, що молоді енергійні люди приїздять до столиці, роками заклопотано облаштовують побут, витискаючи з себе провінціалів, аж раптом щемливо згадують, що на далекій і майже нереальній Луганщині цвітуть абрикоси. Абрикоси направду цвітуть. Абрикоси Донеччини та Луганщини цвістимуть і далі, – але уже без цих, назавше втрачених, людей. Ну хіба не трагедія?».

 

 

Share on Facebook
Share on Twitter
Please reload

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now