Забудьте про Донбас, його немає, – письменник Олег Соловей


​Донбасу вже років двадцять немає. Донбас пережив Радянський Союз хіба що на пару років, відійшовши у каламутні води небуття на тлі кривавої приватизації, економічної та гуманітарної деградації. Він лишився у спогадах пенсіонерів і у веселих радянських кінострічках; він лежить, запорошений, у старих книжках і безкінечних архівних теках; він і досі ще десь лежить, поступово холонучи та втрачаючи свою актуальність, ніби змертвіла, віддалена в часі та просторі, зірка. Немає Донбасу, забудьте про нього нарешті. У цьому переконаний український письменник, критик, літературознавець Олег Соловей. У своїй статті «Donbas Independent» літературознавець звертається до творчості Сергія Жадана, який народився і виріс на Луганщині, відтак тема Донбасу у його творах просліджується. «Донбас у ліриці С. Жадана присутній радше перманентно й іманентно, ніж спорадично. До того ж, без найменшого внутрішнього примусу, як це можна було спостерігати на прикладах київських неокласиків М. Зерова, М. Рильського або М. Драй-Хмари. Жадан свого часу й виріс із химерного, загрозливо-залізобетонного та метафізичного тіла Донбасу, і навіть не думає про це забувати чи, поготів, чогось зрікатися. Зраджувати та відмовлятися – це взагалі не в природі людей Донбасу. Інша справа – доростати до власної прихованої автентики й углибати в сутність явищ, подій і людей», – пише Соловей. Говорячи про поезію Сергія Жадана «Donbass Independent», критик наголошує, що це вірш із програмовою помилкою в написанні власної назви Донбас: «Ця помилка ретранслюється з імперською російської мови в мову англійську, і, попри те, що Донбас – українська земля, український правопис до уваги, звісно, не брався. Відтворюючи цю очевидну помилку, поет усього-на-всього прагнув занурити сучасного читача у колишню стихію регіону, яка все ще не є колишньою; демонструючи неабиякий опір, – не так матеріалу, як людей, що створені з того матеріалу». Письменник впевнений, що для когось Донбас – це терикони і копанки, заводи і фабрики, фонтани й троянди на центральних бульварах, але особисто для нього образ Донбасу формується його постійними мешканцями, про яких писати найскладніше. Також Олег Соловей не залишає поза увагою творчість Ліни Костенко, яка у своїх «Записках українського самашедшого» пише: «ВСЬО БУДЕТ ДОНЕЦК! В лексику міцно входять блатні слогани». Критик не погоджується із письменницею: «До чиєї лексики входять? – дозволю собі запитання. Хто не захоче, той щільно причинить двері. І до чого тут, власне, Донецьк? Хіба «блатні слогани» виникли у Донецьку та ще й у 2004-му році?» і запевняє: «Все буде й надалі Київ». Водночас він висловлює свою думку про столицю України: «А Київ, як і будь-яка інша столиця, має прикру властивість: разом із невиправдано завищеною зарплатнею він нав’язує талановитій людині з провінції гамівну сорочку стандартів, уніфікуючи усе живе під свої нормативи… Українське життя структуроване так, що молоді енергійні люди приїздять до столиці, роками заклопотано облаштовують побут, витискаючи з себе провінціалів, аж раптом щемливо згадують, що на далекій і майже нереальній Луганщині цвітуть абрикоси. Абрикоси направду цвітуть. Абрикоси Донеччини та Луганщини цвістимуть і далі, – але уже без цих, назавше втрачених, людей. Ну хіба не трагедія?».

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now