Обидва береги (Випадок Вольвача)

March 22, 2017

Собори тануть в голубе,

А я іду, іду по Києву,

Щоб взять і – вишептать тебе,

У чорнім хаосі покинуту.

                  Павло Вольвач

 

Нове поетичне вибране Павла Вольвача «У Києві» аж надто виразно апелює до топографічної конкретики в сенсі деякої затятости. Прив’язка до Києва у випадку Вольвача є логічною. Йому потрібен конкретний ґрунт, той особистий простір, у який він пустить коріння. Власне, уже пустив, закоренився. Не знаю, наскільки усвідомлено це відбувалося, але у цьому дискурсі коріння – аж надто багато Гр. Тютюнника. Це очевидно, і це багато чого пояснює, – аж до особистої йоржистої та непоступливої вдачі поета у літературному житті поза текстом. Можна було би сказати і про нонконформізм, але це буде схоже на дифірамби, а їхній час іще попереду, не варто поспішати. Отож, у Києві. Що є такого у Києві, чого немає у інших містах? Життя і смерть, любов і ненависть, бруківка і вулиці, будівлі, водойми, люди і вічна ріка серед пагорбів, – здавалося б, усе це має значення хіба що для самих киян. І так було ще до недавнього часу. Революційна зима 2014-го все змінила, скасувавши попередній образ-дискурс міста, як чужий і сторонній, явивши натомість інший Київ, у якому б’ється живчик всієї нації. Утім, не все так просто, поетична генеалогія цього міста вимагає звернутися за роз’ясненнями хоча би до Аттили Могильного, – найбільш київського з усіх столичних поетів трьох останніх десятиліть. Чому до Могильного? Бо більше, напевно, ні в кого немає такого рельєфного та енергетичного Києва, який можна знайти лише у цього поета, і який останніми роками (збірками) випростовується-проростає із поезотекстуПавла Вольвача. Етнокультурний матеріял є настільки благодатний і комфортний для дослідника, що час уже говорити про суверенний випадок Вольвача. Але спочатку пару цитат із Могильного, як і було обіцяно: «І в цьому крихкому сяйві зими / приходять слова про те, / що в підмурках нашої історії – / незліченні окупації, війни / і холодна затятість киян, / приречених ставати першими на шляху» (курсив мій. – О.С.). Вага цього міста, заснованого, на думку проф. Олександра Борґардта, нікому нині невідомим Белембером, каганом гунів, сьогодні ще більш очевидна, ніж років десять тому. І най нікого не дивує провіденціялізм поетичного зору Могильного. Він добре знався на рідному місті, і це таки норма, а не подвиг – бачити і розуміти місто, в якому живеш, дихати з ним в унісон і залишити його нащадкам іще красивішим і глибшим, аніж отримав від предків: «Ми вираховували своє походження / з Чоколівки, / де не любили чужаків / і чужі слова, / зокрема такі, / як “окупація”». Між іншим, комунар Микола Хвильовий писав з цього приводу: «Окупація – слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо» («Бараки, що за містом», 1922).

 

Як свого часу книжка «Південний Схід» (2000) підбила запорізький період (три збірки) віршотворення поета, так і теперішня книга «У Києві» підсумовує написане дотепер у Києві. Є у такому компонуванні книжок вибраних віршів своя залізна логіка. І топографія таки вносить свої незаперечні корективи разом зі зміною овидів і оточення, кола знайомих і навіть незнайомих людей у людському континуумі та архітектурних ансамблях міста. Вольвач, як і все суще в Україні, позначений расовою печаттю барока та експресіонізму, який продовжив та розвинув базові скрижалі української літератури й мистецтва (власне, національної духовности) в столітті ХХ та в перших десятиліттях ХХІ. Після відходу Аттили Могильного найбільш київським поетом сьогодні представляється саме Вольвач, як би дурнувато це не звучало. Думаю, з цим погодиться й сам поет. Його ментальне Запоріжжя час від часу виникає на берегах київських творів («Щось на перетині щемить, / Що без одвіту. / Така то мить. Такий от світ. / Багато світу») подібно до того, як на морському овиді з’являються вітрила далекого барка, який повільно мандрує повз, не заходячи в київський порт. Але Київ, що єднає обидва береги великої ріки, на сьогодні повністю виповнює як семантичний, так і емоційний рівні поезії Вольвача:

 

Як завжди, синь поза Дніпром

Смеркатиме в обидва боки,

І музика жовтавих крон

Тектиме, рвана і глибока,

 

 

Над світ, над смерть – з якихось вір,

Захльостуючи десь на мості…

Та невичерпність, як узір

Вогнів, розсипаних у простір.

 

Теперішню розмову про вибрані поезії Вольвача варто почати з найновішої збірки «Сімдесят самовільних пісень», яка і вивершує книгу «У Києві». Вольвач – поет, якому вдається розпізнавати речі, поза сумнівом, метафізичні. Ця властивість, ця здатність у контексті поетичної творчости, – у жодному разі не прищеплюється внаслідок освіти, хай навіть і найґрунтовнішої. Із цим декому вдається народитися, а так звана літературна більшість при цьому – лише пасивно спостерігає. Це в ліпшому разі. У більшості випадків – спостерігає, нічого не розуміючи. Втім, саме такі от рідкісні одинаки, як Могильний або Вольвач, і витворюють власні художні орбіти із нагромадженням архітектурних ансамблів. Із ними непросто, але лише з ними направду цікаво. Метафізика тексту, особливо поетичного тексту – дозволяє вільно прогулюватись у просторі й часі. При цьому часопростір у жодному разі не посічений на фрагменти, а натомість – на диво цілісний. («Випадковий, незвіданий дар / І такий його вияв: / У складне нагромадження хмар / Пломеніючий Київ»). Разом із ліричним суб’єктом такої лірики ви тут і там одночасно: «Втім – безгоміння. Внизу. Угорі. / Не долинає… / Що ж то за сон був: женці на горі / І – долиною..? // Що ж то зі сну виростав за огром, / Брався вітрами? / Сон або ні… Гучно грюка геном / Пеклові в брами» («Світ. Серед світу в якомусь ряду…»). Чи не першим у вітчизняній літературі ці фокуси поетикальні демонстрував Микола Хвильовий, але здебільшого в прозі, у віртуозних новелях і цілком ліричних етюдах. Зазирання за обрій у художній літературі, здавалося б, звична річ. Це не право, а обов’язок поета. Але справа полягає в тому, як саме це відбувається, і які має наслідки для автора або читача. При цьому читач не повинен хоча б щось розуміти, а в ідеалі, читач має відчувати, що він узагалі нічого не розуміє. Читацька доля – насолоджуватись текстом і подумки дякувати авторові.

 

Надпотужний мотив обидвох («обох») берегів у багатьох віршах, навіть зовсім ляконічних (як от «І…»), у Вольвача виростає-випростовується до масштабів вселенської (у її контексті і національної) цілісности, себто єдности: «… І сніг рудий що синій з ночі / і в лід утоптана дорога / і ліхтарів хрестаті очі / над ранні люде неохочі / і я хилюся ні до кого…». Ні до кого у цьому випадку означає – одразу до всіх. Це той вимір братства, якого так часто бракує усім нам у власному індивідуальному борсанні серед наших приватних трудів і днів. (Адже ми всі поокремо, кожен за себе, – у марно-примарних ловах свого особистого трудного щастя. Ми щось таке відчуваємо або хочемо відчувати, але за мить до орґазму конструкція вкотре руйнується. Нам потрібен поет і поезія, але знов-таки, не всі цю нагальну потребу усвідомлюють; мало хто здатний правильно її сформулювати). Зайве, мабуть, наголошувати, наскільки складним і поліфонічним є це відчуття, а водночас – наскільки воно є тужливо-комфортним. Не знаю, чи відкриваються ці речі людям із профанного світу, але багнеться думати та вважати, що ці душевні тонкощі доступні не лише глибоким (справжнім) поетам, але й багатьом їх читачам, – принаймні, так було би справедливо:

 

У вирізі очей стоїть

картинка світу колихка

над тулубом, де струми грішні

і хай зима, хай суму нить

нехай між митей злість-тоска

а вже без нього не така

доба – мов палець з кулака

візьміть обріжте.

 

 

 

Певна метафізика цього поета полягає у вічному повторенні-наверненні до самого себе і свого тексту, який почався іще в Запоріжжі, аби без суттєвих змін і трансформацій тривати в столичному Києві: «По містах, де танцюють колони й шпилі / По степах, де вітри в ковилі й по ріллі / Все зо мною, в мені – та ява чи мана / Не мина» («Я життю на ходу западаюся в тло…»). Емоційно-смислова статика поетики Вольвача дозволяє йому опиратися ледве не усім інноваціям нашої пливкої доби. У цьому випадку я говорю передовсім про ліричного суб’єкта його поезій, сподіваюся, це зрозуміло. Зрештою, у фаховій розмові про вірші інакше й бути не може. Вольвач, як жива людина, у певному сенсі є відповідальний за голос, що звучить у його текстах, але тільки у певному (дозованому) сенсі. («Я сам про себе знаю не щоб аж… / Особа в куртці. Постать. Персонаж»). Крізь живу людину струменить щось зовсім невловне, нетутешнє, – і говорить (частенько переходячи на шепіт, і це теж має своє пояснення) у віршах:

 

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,

поміж мури й вугли і слова із золи,

де була благодать, як піїти рекли,

але потім зарізали брата.

Де великі й малі по одвічній землі

день у день знай ідуть на дніпровському тлі,

а у грудях у них дивні йдуть кораблі

по ріці, чиї струмені – зрада. 

 

Навряд чи надто помилюся, якщо скажу, що художнє розмикання часу і просторів у ліриці Вольвача є під теперішню пору чи не найцікавішою її прикметою: «Дійсність, бува, переставляю місцями. / Звичайно, подумки, ну а як? / Чекаю трамвая. Перемовляюсь з мерцями. / Коміра підійнявши, дощ позаяк». Строфа-катрен – і жодної метафори. Навіть персоніфікацій не видно. Прості слова, прості емоції. Це – на поверхні, а під шкірою – життя. Щось подібне завше робили великі поети з негучними іменами. Для прикладу, Плужник. Чи хтось його ще пам’ятає? Натомість, Вольвач – із усім своїм екзистенційним огромом, висловленим із максимальною заощадливістю, ніби з думкою про день прийдешній. Підозрюю, у цьому і полягає загадка поезії, її автентична спрага і неминучість. І тут вже час з’явитись і метафорі, – одній, але такій, як треба:

 

… Ніби кадр: у квітневім потоці

Синьовітряний птах угорі.

І масиви, на сонячнім боці

Підзолочені, як вівтарі.

 

 Під якимось згадаю Хотином,

Як я був собі десь молодим.

Ну десь так: балка піниться димом

Білоквітним. Над балкою – дим.

 

***

 

А тепер можна ретроспективно озирнутись на інші збірки цієї книги, уже добре відомі зацікавленому читачеві. Перша київська збірка «Тривання подорожі», в певному сенсі, була очікувана й навіть передбачувана в її принциповому переакцентуванні добре відомих читачеві Вольвача східних топосів. Ліричний суб’єкт попередніх трьох збірок знаходився в метафізичному просторі українського Сходу, основним маркером якого виступає степ зі своєю неодмінною й добре усім відомою (але й досі не зужитою) матрицею. Від Мамая – до безіменного махновця – ось хто визначає психоментальну контрапунктуру згаданого простору; звідси і метафізика. Можливо, навіть – зачароване коло, бродити яким буває цікаво представникам кожної нової ґенерації; слухати і читати їх буває не менш цікаво, якщо Бог дає їм дещицю таланту, як от у випадку з Вольвачем. У суті своїй все наше життя є своєрідною мандрівкою; себто ліпшої алеґорії на маркування наших трудів і днів годі й шукати. З іншого боку, мотив подорожі й подорожні топоси використовують найчастіше прозаїки – від Сервантеса до нинішніх С.Жадана й О.Ушкалова. І це зрозуміло: адже прозаїкові потрібно подати зріз подій (або принаймні, калейдоскоп пейзажів) і характерів; навіть, коли, як у Д.Джойса в «Уліссі», йдеться лише про симулякри, чи пак голограми колишньої традиційної подорожі. Попередній ліричний суб’єкт Павла Вольвача досить просто вкладався в топографію, окреслену самим автором як Південний Схід («Всі мої вірші з Південного Сходу. І сам я звідти», – писав автор у передньому слові до книги вибраних віршів 2000-го року), що одночасно акумулював у собі «планетарну містерію Степу, притлумлений тупіт копит і стугоніння тачанки, крицево-вугільну міць»; наразі – все значно складніше. Якщо колишній суб’єкт поетичної рефлексії, амбівалентно беручи, копав свої шанці між бруком і стернями (на що так промовисто й навіть дещо риторично указує назва третьої збірки «Бруки і стерні», 2000), то сьогодні усе інакше; йому, скажімо так, кореспондована авторська динаміка; щонайменше – інтенційність цієї динаміки й руху; звідси – бажання й можливість подорожі, зокрема – подорожі ментальної, а не конче навколосвітньої. Власне, якщо аж так не ускладнювати прості й доволі буденні речі, то передовсім у назві збірки «Тривання подорожі» ходить про тривання життя й тривання поезії в нових життєвих ляндшафтах, які складають не так архітектура й клімат, як відчутно нове людське оточення. А воно, це оточення, – у Києві принципово інше, аніж у рідному поетовому Запоріжжі. Й воно залишає свій слід чи пак, відбиток.

 

Микола Вінграновський писав про П.Вольвача, що «таким поетам, як він, постійно потрібен подих. І подих новий. Йому негайно потрібне оновлення емоцій, самопочуття і перспективи життя...». Навряд чи щось подібне стосується лише Вольвача; свіжа кров емоцій, нові обертони рефлексії, і навіть якісь нові, суто буденного кшталту враження, не завадять будь-якому письменникові. Саме тому й відбувається розвиток особистости; саме так не скисає кров. Зокрема, й кров художньої літератури. Ця збірка поезій може вважатися цілковито київською і то не лише за місцем і часом її створення. Можна взяти відпустку, виїхати в Карпати й писати вірші про Київ чи пак, навіяні дискурсією цього міста. А можна жити у Києві й залишатися автентичним поетом Карпат, як от В.Герасим’юк або І.Андрусяк. Тобто, я хочу сказати, що поезія спочатку входить у нашу кров і починає там повноцінно мешкати; і вже потім, коли промине якийсь необхідний час, вона виплескується назовні. Поезія – це не лише емоції; поезія – це не меншою мірою досвід. Життєво-побутовий, екзистенційний, літературний, людський, етичний, естетичний, соціяльний, емоційний і будь-який інший, який неодмінно відіб’ється в рядках, коли надійде час реалізації досвіду саме у формі літературного твору. Таким чином, літературно-художній твір виникає передовсім на перехресті етичного та естетичного досвіду, – власного та, говорячи дещо абстрактно, загальнолюдського. Не минаючи, звісно, досвіду власної нації.

 

Вже перші вірші збірки у певному сенсі розставляють акценти у найновішому хронотопі, що у глибинній суті своїй у Вольвача не змінився, представляючи читачеві вже відому психоментальну (неоромантичну, або ліпше – експресіоністичну) опозиційність просторів і те осердя ліричних рефлексій, що умовно варто окреслити поняттям Батьківщина: «Ну і що, що десь там є Америка, / І в пітьмі вовтузяться народи?.. / Дівчинко, за п’ять хвилин – і Жмеринка, / І тобі в тій Жмеринці виходить»; «І ляга на голоси і кроки, / Біля ратуш і костелів біля, / На камінну на луску Європи / Давнє дике східне божевілля...». А там, де її немає, Батьківщини, поет дозволяє собі дещицю рятівної іронії: «І жалів когось кому до смерті / В тім европськім гербовім осерді – / Пиво точене коліно вуджене / Із довічним радіо ліберті»... Голос і навіть уже саму інтонацію Вольвача направду важко сплутати з чиєюсь іншою; а сам він уже помітно відійшов і від Є.Плужника, й від В.Сосюри, які завше спадали на думку при взаємненні з його першими книгами. Поет у новій своїй книзі помітно змінюється, залишаючись при тому цілком вірним собі колишньому: «І часів гарячих, а не зимних / Хочеться. І купа винуватих. / Хоч немає черг ні магазинних, / Ані – що дивніше – автоматних». Саме так постає образ Автора; а вже за раменами автора можна побачити обрис його доби.

 

Направду, не доводиться говорити про суттєві трансформації ліричного суб’єкта; він і надалі маркований тими ж рисами, які тільки й може продукувати Південний Схід. Водночас він, все-таки, змінився: змужнів, став на позір спокійнішим; на обличчі відбився чи то стоїцизм, чи то неспростовна впевненість у володінні остаточною істиною; саме звідси, можливо, ця спокійна врівноважена впевненість: «Він іде. Ступа примарам / Вслід, від ніг до голови. / Він іде собі бульваром, / Щоб не буть таким як ви. // А куди – він ще розкаже... / У мигтінні спин і числ / Раптом вчувши за пасажем / Гул інакових вітчизн». Та й генетично вкорінене Запоріжжя – і надалі залишається поруч: «Дбав про тебе Господь повітових небес, / Вириваючи плоть з доль чужих і словес, / Де повітря покраяне висками фрез, / Там, де готика труб, де стоїть Дніпрогес. // А за тім’ям лишалися хаос і чад. / Долі й болі лишились хрестами стирчать. / Понад план чавуни, п’ятирічки, парад – / Десь пливуть в поза просторі. Може – над...»; «Мегаполіс у дніпрах з летами / В пітьмах тане. А ти слідкуй – / Нині в небі все переплутано: / Невагомість чиясь фіолетова, / Пальці долі, смуги від куль...».

 

Є, мабуть, не так і багато поетів, які так чіпко й природньо вживаються в простір, яким дихають і, загалом, живуть. У цьому сенсі П.Вольвач у межах цієї збірки стає поетом, у відомому сенсі, київським. Столиця «посеред химерної держави» з її пагорбами, майданами, бульварами, соборами, двориками, арками, порталами, «шептанням бруків», «бровами Штоня», – надійно й невимушено відбивається в цьому конкретному поетичному світі, вростаючи в нього другим «з двох найкращих міст» (першим назавше залишиться Запоріжжя): «Собори тануть в голубе, / А я іду, іду по Києву, / Щоб взять і – вишептать тебе, / У чорнім хаосі покинуту». Втім, фірмовий авторський марґінес на сьогодні ще анітрохи не є зредукованим: «Сталеві дні, як оселедці, / У безвість мчать собі і мчать. / Та диха Марґінес Вселенський / (чи пролетарський? чи селянський?) / і мої нерви там блищать». Більше того, столиця і уявляється ліричному суб’єктові цілком зрозумілою сумою численних (і пролетарських, і селянських) вітчизняних марґінесів, підсумком «сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль», що сплелися сьогодні в цьому невипадковому місці, в столиці держави; а він перебуває у їх епіцентрі, сам водночас будучи носієм духу і цінностей сього Вселенського Марґінесу. І ця концентрація в метафізичній конфіґурації Києва – невипадкова: «Ми й були саме для гомінкої міської біди, / тимчасові, прийшли попід брами й проспектівські башти. / Звідусюди – і звідси – відходити нам назавжди, / і лишатись навік, і тремтіть між горбами – назавжди». Урбаністичний ляндшафт набуває сенсу психологічного, ледве не позачасового, – саме так, як і має бути в поезії.

 

Надзвичайно конденсованою ілюстрацією до попередньої тези виступає поезія «Прогресу згущується відчай...». Один цей вірш, по суті, акумулює всю ідеологічну й стильову контрапунктуру поета, який за корпусом текстів цієї збірки (це стосується і трьох попередніх) може бути кваліфікований нами як представник того стильового напрямку, який ще до Вольвача створив осердя української модерної літератури, а саме – до напрямку експресіонізму. В порівнянні з попередніми збірками поет дещо згладжує безкомпромісність своєї лівої ідеології (втім, вона не зникає, звичайно, зовсім), стишуючи звучання інвектив («Вдивляйся вусібіч. І все, як є, прийми...»); проте жарина соціяльного й національного протесту продовжує тліти, зберігаючи дух субверсивности й непокори: «І не змінить країну цю – / Задвірки з тайною мінєту, / Де надписи “Прохода нєту!”/ Привіти Лєні й Горобцю, / Де часто пруха йде поету / І тріщина йде по торцю. // Нема проходу, ані виходу, / Світ кришиться дрібними крихтами, / Зневір густішає туман... / Доби задушливе безчасся / І світу вогке непролаззя, / Й душі людської глухомань». Утім, зрозуміло, – стати поетом київським, означає, насправді, стати поетом усеукраїнським. А ще це значить приблизно те, про що писав Ігор Костецький, наголошуючи, що йому значно більше важить відкрити себе, ніж знайти. Відкрити себе для себе, але й для інших також. Принаймні, для тих, які на одному з тобою мовному полі, а далі – вже буде видно.

 

Зі столичною топографією у Вольвача пов’язаний і цілком особистісний мотив; власне, це вже мотив першої втрати: «Немає змін і вінграну заміни...»; «Там поет вінгранний з Миколаєм в головах / і розмова кольору неба й тютюну»; «Щось по ньому лишилось. (Нема? Чи є?)... / Жменька слів, що не знає майже ніхто... / Я проходжу іноді повз барельєф, / В кафе навпроти замовляю по сто. // Киваю до нього. Випиваю один»... Є у збірці вірш, окремо присвячений «Миколі Вінграновському, незникомому», – з такою строфою: «Ви такий мені є – над плачі і платки – / Фіолетово-флейтова музика. / З позаземних рівнин золоті завитки, / І у хмар ваших губи усміхнені». Загалом, можна спостерегти, як за старшим товаришем М.Вінграновським триває постійне вимірювання життя, що триває, і якихось його одвічних імперативних імпульсів: «Що нового? Зима, як зима. / Сніг. Дими над горбами димлять... / Вінграновський пішов – і нема. / Міст Московський сіріє здаля. // Плюс, таке щось, про що й не сказать... / Лиш наразі дихну з таїни: / Ще заблиснуть часи – воскресать, / А на чверть – вже цієї весни». Цікавими, як на мене, у збірці є чи не перші спроби верлібру. Вони, в усіх випадках, несуть щось аж надто особистісно-інтимне, водночас інтегроване в життя всієї країни («37-річний хлопець...»; «Так воно в квітні й буває...»; «Кажеш, тільки звільнився?»); або щось максимально затемнене для прочитання, як от вірш «Пройти кулемет за плечима похрустуючи гравієм...». На останньому варто зупинитися докладніше, бо є він найзагадковішим у збірці (у сенсі наших можливостей проникнення в тіло тексту і, головне, до авторської свідомости, до першопоштовху творення, так би мовити). Асоціяції виникають, але не вичерпують усієї можливої авторської інтенційности, і читач це, звісно, усвідомлює. Пройти де? І чому з кулеметом за плечима? Гравій уздовж залізничної колії, кущі шипшини та південне айвове дерево – відсилають до топосів поетового Запоріжжя. Зрештою, як і присутня чітко артикульована, спокійна і впевнена мілітарність – у вигляді вже згадуваного кулемету за плечима. Зрозуміло, що це не махновський льюїс – якщо за плечима; це вже інші часи, швидше за все – епізод із життя українського повстанського руху середини минулого століття. Втім, це може бути й кавказький мотив, – на рахунок авторської симпатії можна не сумніватися, – вона належить тим, хто здатний боронити свою гідність усіма можливими засобами.

 

З цим текстом безпосередньо пов’язаний концептуальний і вже відомий із попередніх збірок поета мотив братства, що у випадку з Вольвачем є своєрідним маркером його конкретного індивідуального світовідчуття. Саме відчуття братства, або ж «тиснява братства» підтримає і не дозволить упасти навіть під тиском куль, «що плече обпечуть, та впасти / Не дозволить тиснява братства, / І таки не впадеш, авжеж». Чи не найважливішим це відчуття братства є в добу непевности, в часи розгортання нових і тривожних особистих і громадських овидів: «Сни нові стирчать в новий горизонт, / йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту, / до далеких вогнів, до темногорлих змов, / прірву смерті латати промінням братства». Можливо, тут ходить про ідеал поета (далекий і нездійсненний), який лише й здатний максимально реалізуватися в цьому мотиві братства: «дорвався-таки до братів допався а ви говорили... / в червонястих долонях стволи наче ворони / і бороди над кроками». Втім, ліричному суб’єктові й самому не до кінця зрозуміла ця симультанна картинка: «Звідки? Коли?» Ми приблизно знаємо звідки: зі степів, з діда-прадіда, з вільної крови, що не раз напувала ці землі, і яка несе в собі загадку цього народу; загадку, яка колись таки реалізується в наших нащадках. А поезія в цьому контексті виглядає незайвим доповненням, бо зберігає знання і пам’ять, без яких не буває Нації.

 

У збірці «Обả береги», що є другою частиною книги «Триб», привертають до себе увагу передовсім два концептуальні вірші, які й витворюють емблематику двох берегів однієї ріки й два однаково вагомі конструкти єдиної нації та, відповідно, держави: «Як Ріку не поглянь – нігтем леза торкатися вийде. / Даль стискається вмить – хоче в зграї, а хоче – в полки». Обидва ці вірші є поетичними рефлексіями ретроспективно-історичного характеру й скеровані на відтворення й актуалізацію українських визвольних змагань у ХХ столітті. В першому випадку ходить про рефлексії, спровоковані світлиною, на якій партизани УПА у зимових Карпатах із зимовим сплячим ведмедем, що став їхнім товаришем у спільній біді. Як на мене, це просто неймовірна історія, і хто захоче дізнатись про неї більше, має таку можливість – світлина з колишніх ґебістських архівів сьогодні загальнодоступна. Що ж до поета, то він майстерно й із максимальною притомністю передав дух, – як самої доби збройного українського опору, так і світлини, що назавше увібрала в себе цей дух: «У світлі колючім чота стоїть, / немов оскарження тліну. За пругом фото – краї життя, / червоне по білому під кулеметом. / Сповзла вага того медведя, / а світ згустився ведмедем, // і скам’янів по обả береги – / які там під нього плечі?.. / ... Весело ставши так на сніги, / кров, що повибита до ноги, / вдивляється в порожнечу». Насправді, та нещадно повибита кров намагається розгледіти своє майбутнє – і героїчну смерть у бою, і своїх нащадків, себто нас із вами. На жаль, перше для них було значно легше, аніж, наприклад, друге. Бо, де у тій порожнечі сьогоднішні ми, які здалися на милість ліберального капіталізму, – навряд чи комусь достеменно відомо. Хоча кров безіменних партизанів, як і їх випадкового товариша-брата, карпатського ведмедя, закликає щонайменше до пам’яти та вшанування героїв. У іншому вірші йдеться про армію Юрка Тютюнника, яка хоча й зазнала поразки, але навряд чи хто наважиться бодай щось закинути українському ґенералові та його звитяжному війську. Для читання таких віршів бажано, а часом – просто необхідно знати контексти й претексти, які отримують нове життя у поезіях Вольвача. Таким претекстом іноді виступає лише одна світлина з кінця 1940-х років; в іншому випадку – цілком конкретна й кривава, але героїчна сторінка вітчизняної історії. Така історія, такі світлини й такі вірші – спроможні раз і назавше скасувати національне каліцтво, теперішню нашу розгубленість й навіть відверту неміч. Місце і роль поезії, як і її відповідальність за долю нації, складно й сьогодні завищити – принаймні, так на ці речі дивлюся я. Десь так відчуває, напевно, й поет Павло Вольвач. У іншому випадку просто немає сенсу писати вірші, або навіть роздивлятись старі світлини чи гортати сторінки документів. Наше минуле завше перебуває поруч із нами або навіть усередині нас. І лише від нас залежить, чи воно заважатиме нам просуватись уперед, чи навпаки – допомагатиме, сприятиме тощо.

 

Мотивний комплекс П.Вольвача представляє собою доволі чітко й виразно орґанізовану структуру. Навіть за побіжного погляду можна виділити кілька основних маґістральних мотивів, які уповні «комплектують» змістовий рівень теперішнього письма поета. Втім, ця «структура» складається, можливо, стихійно, утворюючи координати чи пак територію перебування й побутування ліричного суб’єкта цієї поезії. По суті поет розробляє не так і багато мотивів. Принаймні, я помітив передовсім два основні: мотив національної єдности, яку забезпечує зв’язок між мертвими і живими, та добре відчутний мотив перспективи. Перший із них увиразнюється мотивами пам’яти, на диво орґанічною єдністю вже згадуваних і мертвих, і живих, та характерним для Вольвача мотивом братства. Всі ці мотиви уповні виявилися ще у збірці «Тривання подорожі», про яку йшлося вище. В контексті ширшого мотиву братства понад вагомим є мотив невідомого, який уже десь іде, й на нього ліричний суб’єкт з одного боку, покладає свої надії, а з іншого – шукає опертя власної ідентичности. Цей мотив присутній у поета, як мінімум, зі збірки «Кров зухвала»: «Він іде, той до болю невпізнаний хтось...». У збірці «Тривання подорожі»: «Він іде. Ступа примарам / Вслід, від ніг до голови. / Він іде собі бульваром / Щоб не буть таким, як ви» («Сірий дальній погляд батьків...»); «... І мимо столів де – на ногу нога – / Сидить діямантовий блискітний світ – / Іде хтось...» («Напевно з Польщі йдуть похилі дощі...»). У книзі «Триб»: «При метрі, що рипає скляними, / за котрими – незнайомі всі. // Та – нехай... Розмашно вже блакиті. / І оте щось – каре і грудне, – / звідусюди кревні тягне ниті. / Я їх чую. Ось. Вони – мене» («Ті – сміються. Горілочки – п’ються...»); «Ну так що ж ви, чорноброві, / з буйном’ясої ріки – / ми одного з вами крою / за які такі гріхи? І який у тому зміст – / між німотно-людних міст – / замовляння крил і мафій / і злотистих реконкіст? // Отаке, червонощокі / (хоч не знаю, хто такі), – / ми одних крові й ніщоти, / й обпікаючих ковтків... / Може, це химерний збіг? / Може, просто горній сміх? / У порожньому повітрі – / тільки такти дружніх ніг» («Коринтянам чи євреям...»); «Хтось іде... Бучини. Граби. Вівса. / Супокій... А з хмарки-покрови / Списи позаобрійного війська / Підіймають військо з-під трави» («Простір вічно юний, ніби натовп...»). У чотирьох рядках заключної строфи цього вірша переплелися в тугий вузол мотив пам’яти і майбутньої національної реконкісти – інакше й бути не може, якщо саме небо сприяє єднанню мертвих і живих цієї землі.

 

Сюди ж належить і осмислення мотиву вітчизняного бароко, якому суто іманентно притаманна фатальна в українському випадку амбівалентність (якщо взагалі не світоглядна шизофренія), яка складалася історично, в цілковито природній спосіб: «Так воно, мабуть, є. Молодо – це коли / Груди, туман і степ перелітає куля» («Брама скрипнула. Я – з чавунних отав…»). А ще в поетичній свідомості Вольвача вистачає місця для елементарної людської вдячности; риса, як на мене, сьогодні рідкісна: «З довгокровних пам’ятей і з пальців / Такти, до котрих не ваше діло. / Є – і є. Поділ. Вино іспанське. / Вінграновський… Отже – пощастило» («Кажеш слово – що те слово значить?»). Щодо зауваженого мотиву перспективи, то він є аж надто вагомим у ліриці поета й визначає його реальний внутрішній оптимізм. У нього навіть загиблі партизани УПА, які випадково збереглися для нас на світлині, вдивляються у майбутнє, хай навіть і представлене ситуативно модусом порожнечі. Як би там не було у вітчизняній історії та сучасності, але існує загальновідома істина: герої завше мають майбутнє. І порожнеча колись обов’язково буде наповнена гідним змістом, – така от траєкторія оптимізму. Загалом же, цей мотив перспективи або ж іншої національної якости, яку конче принесе із собою майбутнє, має декілька різноманітних виявів – іноді досить упізнаваних, бо вони позначені актуальною конкретикою. До того ж, у цьому випадку перспектива бачиться досить близькою в часі, вона буквально врізається в тлум сьогодення. Та і як інакше, якщо цей мотив так виразно забринів восени 2004-го на київських вулицях і майданах, даруючи не лише сподівання, а незворотну й широку, як тоді здавалося, перспективу-дорогу національного розвитку й зросту: «Дрібниць нема. Мільйони спин закрили. / Та вже по них – тремтлива світлотінь, / мов Україна родиться з видінь, / та, про котру їм ще не говорили...» («Колян, Толян – такий ось крупний плян...»); «Ще заблиснуть часи – воскресать, / А на чверть – вже цієї весни» («Що нового? Зима, як зима...»).      

 

Вірші Вольвача з двох збірок, об’єднані книгою «Триб», як на мене, упритул наближаються до модерної поетики, яку Юрій Шерех волів визначати для себе як флюктуаціоністичну (від французького слова fluctuer, що значить мінитися, переливатися, брижитися), і яка послаблює побутовий контекст мови або майже зовсім його іґнорує, не руйнуючи водночас саму мову зсередини, залишаючи зв’язки поетичного мовлення достатньо прозорими, аби все-таки відбулося необхідне взаємнення читача із художнім світом поета. Суто поетикально, цей симпатичний стильовий маркер, запропонований метром вітчизняної критики, я би, наприклад, включив до ширшого контексту, який уже понад століття позначається більш притомним терміном, і мова наразі – про експресіонізм. Який, принагідно додам, в українській літературі та інших видах мистецтв (живопис, графіка, скульптура і, звісно, кіно) не лише потужно заявив про себе в першій третині ХХ століття, але й витворив у підсумку ідеологічну та поетикальну матрицю, якої складно уникнути навіть сьогодні, бо її визначає передовсім специфічна етика мистецького опору. Не говорячи вже про те, що українська культура знала і воїнів, що ставали мистцями, і мистців, що за потреби ставали воїнами (чого варте лише середовище поетів-пражан). А поза ними і зовсім поруч із ними – численні юрбища свинопасів; і це теж вітчизняна етична матриця, вихід за межі якої просто не передбачений.

 

Вольвач чим далі у своєму власному поетичному русі, тим стає усе більш шпилястим, все більш вертикальним – наче на нього тисне завузька топографія злиденного европейського міста; він ніби занадто багато дивиться в небо, хоча від його пильного погляду не втікає і грішна земля, або й передовсім – земля. Говорячи словами Евгена Маланюка, цей поет стає усе більш і більш ґотичним; навіть запорізькі заводські труби конотуються в нього з ґотикою («Дбав про тебе Господь повітових небес...»). І у цьому знов-таки, виявляє себе потужна національна традиція, яку так і не спромоглись розтягнути численні зайди та мародери із числа місцевих комсомольців. Ґотика передовсім апелює до духу, до крику, до знавіснілого шепоту, що походять із великої любови, яка в суті своїй – хвороба. Зрештою, поезія – теж хвороба. Як і будь-який інший вияв непрактичности, себто, будь-який інший мистецький акт. Банкірам не зрозуміти. Мистецтво, освячене духом, – то не для них. Для них існує поп-арт, постмодерн, ґалереї сучасного (ринково-ліберального) мистецтва й тому подібний ерзац (власне, та буйна й огидна мертвечина простимульованого (проплаченого) постмодернізму, ті відразливі струпи на тілі мистецтва), про який уже все розповів мій хороший товариш Жан Бодріяр. Інший, не менш мені симпатичний Мішель Уельбек, побачивши українські палітурки своїх трьох романів, писав до автора цих рядків: «Я вам дуже вдячний за отримані світлини палітурок моїх українських книжок; вони неймовірні, я ніколи не бачив подібних речей у жодній країні світу. Це... у якомусь сенсі, одна разюча мерзотність, але вона, безперечно, привертає увагу. Врешті-решт, Україна виявилась серед доволі екстремальних країн». Таким чином, на шляху остаточної нівеляції [смерти] мистецтва ми почуваємось на диво впевнено, і це не може не засмучувати.

 

А з іншого боку, хіба нам хоч щось відомо про смерть? Ясна річ, у дорослому розумінні знання як специфічної орґанізації людської свідомости. Досвід у нашому випадку чомусь виявляється завше нічого не вартим. Тому – лише пам’ять, а з нею – любов і ненависть. Не тільки політ бджоли, але й траєкторія кулі. Пам’ять найдовше живе не в підручнику (окупанти його перепишуть), – пам’ять живе у народній пісні, а ще – у поезії. Можна лише уявити, як відбивалась поразка національних змагань у свідомості Маланюка та його однодумців із групи пражан. Але це він, вояк розбитої армії, стверджував у 1922-му році, перебуваючи за колючим дротом у польському таборі для військовополонених: «Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля – це тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу – поети». Так було обґрунтовано бажання жити, так була скасована неміч, і все це, направду, – духовна ґотика. Патосно висловлюючись (іноді це буває потрібно), все це і є поезія. І поезія Вольвача, зокрема. Дуже слушну думку зустрів нещодавно у критика Нелі Шейко-Медведєвої, з якою повністю солідаризуюся: «Поезія наша не змізерніє, не запаршивіє вже тому, що не є комерційною, що їй слугують талановиті, а головне – порядні люди, які не сподіваються значних гонорарів, жирних премій і білбордів, які пишуть винятково тому, що не писати для них те ж саме, що святому не молитися». Лише невеличке уточнення: на жаль, пишуть, і пишуть дуже багато, на відміну від Герасим’юка, Андрусяка або Вольвача, передовсім – не поети, а графомани. Отримують престижні премії і найбільші наклади, і профанують, і замулюють найбільш сокровенне й інтимне, чим власне, і є поезія. А ще Вольвач продовжує демонструвати вишуканий звукопис, що давно вже став фірмовою ознакою його лірики, попри її видиму анґажованість і соціяльність:

 

                                               Наче чую: ворон кряче.

                                              Утечу я в город Тячів.

 

                                               Щоб сховали. Щоби воля.

                                              Під пахвами – два пістоля.

 

                                              А до них би взять на здачу

                                              Ту – захмарену й гарячу

 

                                              До любові злу зело

                                              Дальню ніби луни. О...

 

                                               О! –

                                                       цілуй її цілу!

                                                                              Луни...

                                               Лу...

 

 

 

І ще одна цікава прикмета цього поета, яку оминути направду складно. У віршах Вольвача (ще від часів його яскравого дебюту збіркою «Марґінес», 1996) досить часто зустрічаються ненормативні наголоси. Виникає навіть враження, що автор свідомо бунтує проти мовного реґляменту, бо кількість ненормативних наголосів від збірки до збірки лише зростає. Теоретично беручи, я не вважаю, що це дуже добре, або доцільно в широкому поетикальному сенсі; як на мене, цих речей у поезії слід по можливості уникати. І в жодному разі не слід ламати традиційний наголос заради дотримання розміру у поетичних рядках. За винятком, можливо, тих випадків, коли злам наголосу сприяє так званому артистичному «поновленню», учудненню слова, надає йому помітно нових інтонаційних або й смислових обертонів. Але, що цікаво: у випадку Вольвача навіть безперервне ламання нормативного наголосу не виглядає насправді хибою та зовсім не дратує, не руйнує мелодику й графіку віршів – натомість, успішно працює задля загальної гармонії поміж цими віршами й мовним українським континуумом. Тут можна б згадати про понад вільне поводження з нормами наголосу в поезії Миколи Зерова, неабиякого авторитета української модерної лірики. А ще наважуся висловити таку думку: ненормативні наголоси чи не найтісніше пов’язують Вольвача з національним фольклором. А це вже – реальний ґрунт, а не тільки брук під ногами; хто розуміється – той зрозуміє. Порушення Вольвачем нормативної ґраматики також неабияк наближає поетичну, штучну в суті своїй, мову до простонародного мовця, й це ще одна міцна ниточка, що тягнеться із глибин, не дозволяючи зависнути ліричному мовленню поета у безнадійних емпіреях чистої книжности. 

 

Тому триб – це знов-таки, бачення. Стежка, яку обираєш. А значить, це знов-таки, – етика. Речі, які розчинились в крові ще наших далеких пращурів – розчинились і не зникають. Сенси, які відновились, бо їх неможливо випалити, – вони все ‘дно проростають, пробиваються крізь міський асфальт і людську пострадянську захланність. Топоси історії, сучасности й візії майбутнього у теперішнього Вольвача стають все густішими. Що це? – зрілість? Анархія і, водночас, традиція, помножені на скепсис і віру в одному фляконі? – Хтозна. Треба знати, треба відчувати, – говорив Хвильовий. А можливо, не Хвильовий, і зовсім не говорив, а вишіптував рядками розглядуваного тут поета: «Ця гонитва за часом, за льосом, ці люди безлюдні. / Проминання. Мигтіння. Колись запізнаємось. От. / Тайні гули гудуть – владні ріки і ріки валютні – / З мнемозін а чи з лет – чи з яких вони ткаються вод?» Хто прочитає – той прочитає; щодо всіх інших, які не вчитають, то їх можна не брати до уваги. Принаймні, саме таким от робом Ю.Шерех заспокоював поетів, які залишались не завше прочитаними. Втім, сподіваюся, Вольвача все-таки прочитають, бо не так і багато друкується нині якісної поезії, – навіть у нашій країні, у якій традиційно панує лірика.

 

Із поезії Вольвача щоразу випростується, міцніючи та наливаючись смисловими м’язами, концепт національної крови. Можливо, єдиний у нашій поезії, який досі ще має сенс і змістове наповнення, решта – риторика і порожнеча. У найновішій збірці поета він – провідний. Це – саме те, чого так не вистачає убогим поетам-двотисячникам. Зрештою, ще навіть їх попередники з вісімдесятих і дев’яностих років уже активно орієнтувалися на польську й американську поетичні традиції, ігноруючи власну повнокровність, то що вже чекати від покоління, вихованого банківським кредитно-споживацьким лібералізмом. Концепт крови у збірці «Судинна пошта» трансформується з колишнього вагомого поняття «свій / свої» (як це було, приміром, у збірці «Кров зухвала» 1998-го року) у значно більш поліфонічні смислові екстреми: це такий собі обіг крови, що уможливлює бажання бути і відчувати власне буття у контексті численних інших яскравих і необхідних можливостей, проростань і відштовхувань; це така собі кровоносна інтимна система відлунь, яка дозволяє уникнути екзистенційного жаху, попри те, що він перманентно нагадує про себе Байковим цвинтарем, убивствами друзів, глухим мовчанням, наглими смертями колеґ-письменників, які все густішають… і, нарешті, – вишкіреною радістю тупо-вдоволеного сьогодення стріляє просто в твоє обличчя.

 

Є таке відчуття, що своїми збірками «Триб», «Вірші на розі» й «Судинна пошта» поет все ґрунтовніше вглибає у довколишній ляндшафт («Вглиб існування, як в товщу пустель, / Під розсування і ніг, і стель…»). Не конче, до речі, київський, хоча він і домінує у віршах, що зрештою, об’єктивно та зрозуміло. Крім київських ляндшафтів, щоразу повертається метафізичний Схід («щось наплива і закрива… / якісь хаоси. абрикоси / згадається: росла трава / трава між колій. папіроси»), який уже не витравити навіть столичним побутом із його «Байковим», «лікарнею водників», «будинком профспілок», не говорячи про «банк «Даніель» на Яр Валу». До звичного у П.Вольвача Сходу активно долучається простір Правобережжя, який надихає своїм неповторним і аж надто вагомим духом: своїми річками, погодою, деревами, старими фортецями та, передовсім, людьми – колишніми та теперішніми. Можливо навіть, у Правобережжі поет сьогодні знайшов нове джерело інспірації власної творчости. Йдеться, звичайно ж, не про ляндшафти ґеографічні, хоча їх фізичні прикмети з’являються в творах усіма своїми привабливими обрисами, а як сказав би Ігор Костецький, – про духові, тобто духовні підстави нашого національного поетичного всесвіту, не інакше. Мається на увазі не суто літературний бік сього всесвіту, все значно простіше. Сюди потрапляє і дід, що прийшов до криниці по поду, і навіть корба, яку століттями крутять незмінно до себе й від себе, і липа, що притулилась до краю лісу, і хмара, що напливає з-за Збруча, щоб проллятись на нашому боці й багато-багато всілякого іншого… Ось у які дрібниці буття вглибає поет, дорослішаючи та водночас, прозорішаючи у дзеркалі власного поетичного та життєвого тексту. Як на мене, симптоматика доволі обнадійлива, позаяк висока нинішня рафінованість Вольвача не кабінетного походження, – вона вся із тремкого живого життя: «Вітер вітряний. Він та я. / Та слова з тонких володінь… / Дві гори, як два вівтаря. / Шлях. Ворон. Туман. Кінь…» («Вітер вітряний. Він та я…»).

 

Щоправда, на якомусь етапі такого зросту-дорослішання в людини виникає природнє бажання помовчати, що можливо, невдовзі й відбудеться. Але не біда: помовчавши, він потім знову повернеться з віршами, тобто до віршів. Таке вже було у його біографії: помітна павза у вісім років – між «Південним Сходом» і «Триванням подорожі». Головне – збереження та примноження власного тембру, тривання власного звичного голосу: «Не є. Немає. Не збувається / У порожнечі-пустоті. / Та раптом подих забивається / І майже можна по воді… // Якимись натяками, знаками / Печуть – щезаючі й живі… / Й серця, підвішені однаково, / В одній полощуться крові» («Не є. Немає. Не збувається…»). Про неймовірні й, водночас, ґраціозно-невимушені метафори поета на кшталт, – «й серця, підвішені однаково, в одній полощуться крові», лінґвісти давно уже б мали написати цікаві розвідки, пояснюючи заразом молодим і сопливим сучасним «ґеніям», що це за троп, і в чому його необхідність для поетичного тексту. Але, на жаль, нічого немає. Колись мені здавалося, що в нас вивчають лише мертвих. Сьогодні розумію, що мертвими не цікавляться і поготів, тож нашим поетам ліпше лишатись живими й надалі писати вірші, – можливо, колись усе це направду буде комусь цікаво. Про всю цю печаль, про спрофановане слово («зневірам і словам згубивши лік»…), зокрема, і слово образне – іноді говорить і Вольвач, хоча здебільшого мовчить, бо сенсу немає в промовах для глухонімих. Але от, здається, саме про це; притишено-тихо, майже нечутно і сливе для себе, але про це: «Судилося слово, коли / подібні слова до золи…».   

 

Вольвачу, ледве не від початків творчости, дуже добре вдаються екзистенційні образки, в яких, як у краплині води, віддзеркалюється завдяки незбагненним механізмам саторі цілий безмежний всесвіт. Принаймні той усесвіт, що безпосередньо пов’язаний із людськими емоціями та почуттями. Думаю, це навіть не наслідок праці поета; це, мабуть, дар, що звичайні слова перетворює на поезію, а людину-поета та людину-читача заворожує самодостатньою квадратурою круга, в якій і мистецтво, й життя поєднались назавше. Ось лише декілька прикладів, узятих зі збірки цілком довільно: «А небо світиться на сході, / І щось кровинне, аж солоне, / Тремтить на золотому споді, / Мов затонулі галеони» («Сльотаві миготять платформи…»); «І якось думалось мені / Безхитрісно і просто: / Що міст сіріє в далині… / Що три опори в мосту…» («Простонародний Одіссей…»); «Триває незримий розподіл. / Могили і попіл… Та потім, / раптово так, волею Божою, / в Холодному Ярі, десь там… // Клітиною кожною, / судинною поштою – / уловлений вихор підстав» («Усе оце випало…»); «Дві тисячі якийсь черговий рік, / зневірам і словам згубивши лік, / повзе, мов пірамідою мураха. / Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют. / Змарнілий прапор над державним дахом...» («З видом на Бону»); «В правім оці – якась кропива. / В іншім – з хмаркою й липою – небо. / Плоть всевічна, така ж, як трава. / Скрипи корби – до себе й від себе. <…> Та й по всьому. По всьому… Отож, / Над цибулею джміль полетів он. / Дальній півень співає – на дощ. / Буде дощ, – каже Йван, – в понеділок…» («Грає погляд уяви, згори…»). 

 

І, як завше у Вольвача, найголовніше, – люди: рідні, нещасні, хороші, цятковані татуюваннями та відзначені подихом і подивом геніяльности; різні, теперішні та колишні, знайомі всім нам (хоча б із книжок: Вінграновський, Улян, Римарук, Холодний, Стус, Циган, Супа, Козак…) або й зовсім незнані: «Я їх зводжу подумки – хто б переміг: / ці, нинішні, / чи ті, мої, давні, / що підіткавши поли шкіряних плащів / курять в нічному під’їзді / і цілують довгошиїх серн у норкових шапках? <…> Хто кращий? – Думав раніше я. / Хто кращий – знаю нині. / Вони однакові» («Я їх зводжу подумки – хто б переміг…»). Або, вгрузаючи літепло та комфортно в натовп незнаних, але рідних і своїх, розмотуючи екзистенційну нитку безперервности і стаючи тією ж ниткою; відчуваючи, що й говорити нічого не варто, хіба що проллятися теплим осіннім віршем: «Ну і хто ці двоє? Майже діти. / Збоку старші. Хтось комусь щось каже. / А мені так хороше німіти, / Знаючи: комусь бувало так же. // Ось і я, мов головою б’юся / По обличчях і вечірніх ліктях… / При руків’ях і сидіннях буса… / А в пітьмі вогні по жовтих вікнах. // Фари, ліхтарі й тривожні нотки… / Може, так же буде через роки… / Може, ще комусь така ж солодка / Будеш ти – така ж гірка й жорстока» («Ну і хто ці двоє? Майже діти…»). Вольвач, як ніхто, мабуть, інший, володіє маґією відтворення в міському ляндшафті найголовніших його прикмет, якими, знов-таки, виявляються люди. Вже з першого рядка він вгризається у реальність, яку більшість сприймають за щось банальне та нетривке; натомість, у поета є потреба, проговорюючи, творити реальність заново, – хай навіть лише мистецьку: «Іду Подолом. Є така земля. / Холодний несхололий та Ілля / Вдивляються на мене десь згори, / Ну, з Прорізної, де столи і сто по три. / Багато буду одночасно де – то й там. <…> І знов кипить сирий людський потік, / Тече отак, як тік із року в рік, / Над ними днесь – упевнені вожді, / Між ними десь нероджені махді…» («Іду Подолом. Є така земля…»).

 

Мабуть, у всіх у нас були ситуації, коли доводилось говорити з людьми про поезію, маючи власне потребу пояснити, що ж це за штука така, поезія. Пояснювати подібний складний і невловимий предмет на пальцях, справа – навряд чи можлива. Жодна теорія не рятує. Принаймні таким є мій досвід. Найлегше в такій оказії прочитати людині вірш і сказати: це є поезія. А далі буває по-різному. Буває і так, як писав Юрій Шерех, тлумачачи одну невеличку поезію Олега Зуєвського: «Якщо вона [поезія] тому чи тому конкретному читачеві нічого не сказала, значить поет і читач розмовляють різними мовами. Значить те прозирання у власну душу крізь пейзаж, значить асоціяції спогаду про весну, що не одцвітає, і про рідний дім, що його може ніколи не було, неприступні читачеві. В цьому випадку розмова поета з читачем не відбулася, і тут не допоможе мільйон посередників» («Велика стаття про малий вірш»). У збірці Вольвача «Судинна пошта» поезій, які надаються для вичерпної ілюстрації власної природи, нібито вистачає. Але є одна невеличка перлина, яку я з особливою приємністю зацитую. Поготів, що ця поезія, як мені видається, повністю підпадає під Шерехове розуміння та визначення флюктуаціоністичної поезії. Однією з прикрих рис поезії цього стилю, за тим же Шерехом, є неможливість адекватного перекладу іншими мовами. «Але чи перекладна поезія взагалі?» – слушно ставить питання собі та іншим все той же Шерех. Якщо ж і цей текст поета не промовить до читача, то йому варто назавше забути про поезію:

 

Я все тинявся світом – з якогось дива? чи діла?

А дуб шелестів на вітер, береза ця все тремтіла.

Скільки ж їх об’явилось – тих, різних – милих, жахливих…

А сіно собі косилось, сохло на схилах.

 

 

І нині пах деревію, світло, лелеки й мак…

І Ти, котрий все це вміє, прости мене, позаяк… 

 

 Є у цій збірці три особливих віршів, присвячених або ж інспірованих Олесем Ульяненком, тобто його несподіваною смертю у серпні минулого року. Сьогодні, по суті, немає традиції меморіяльних поезій-присвят, тому марно та безпідставно нервувався Олександр Стусенко, згадуючи, зокрема, й ці вірші Вольвача. Ясно, що поезії цього жанру бувають різними, але це стосується не лише віршів. Справжність подібного продукту не перевіриш в якийсь бездоганний спосіб, застосувавши технічне приладдя або хемічні препарати; таким віршам лишається тільки повірити або навпаки. В кожному випадку доводиться довірятись своїм відчуттям. Не минаючи, звісно, і об’єктивніші речі, якими так само вантажиться текст. Багато важить інтонація – мітинґова вона або приглушено-інтимна, і читачеві вільно самому збагнути, на яку інтонацію заслуговує той, за ким і написано вірш. Отож, три плачі за Уляном – у збірці «Судинна пошта». Свого часу я був, можливо, одним із перших читачів цих інтимних віршів і мушу сказати, що Улян на них заслужив, – і життям, і зробленим у нашій літературі. У першій поезії із сухою й суворою назвою «На смерть Ульяненка», – постає не менш невблаганна реальність-звістка про смерть, яка багатьох приголомшила:

 

Як він дзижчить, цей нестерпного кольору

Київ, в котрому я сам…

Щось розповість галілейському столяру

З Хорола пацан.

 

 Що там розводитись піснею гопною?

Рано. Не час.

Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.

Щас.

 

 Безпорадність, а не тільки цілком зрозумілий жаль, – викликають такі от утрати. Цим густо насичений вірш. За людьми варто плакати, якщо вони варті того; за ними можна писати вірші, якщо Бог (а не редактор стінґазети, добродію Стусенко!) того хоче… Я сідаю за столик, за яким у донецькій каварні «Лябіринт» сидів Улян і пив свій чай чи коньяк, наразі це не суттєво; у 24-му номері на третьому поверсі готелю «Великобританія» сідаю на ліжко, в якому дві ночі поспіль засинав письменник, і в якому вночі 3-го жовтня 2008-го року він дізнався про смерть поета Римарука, і думаю: де він сьогодні, Олесь Ульяненко? Про це також є здогад у вірші Вольвача. Загалом, у цій поезії є багато чого, і все воно акумулюється образом людини, яка вже на Байковому, але, водночас, – і серед нас:

 

Ну, та нічого. Гірше не буде.

Раз – і уже…

Там же томи твого жаху і бруду,

Хвора душе. 

 

Все приготовано… Видно підошви

З трунних дощок.

Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви…

Сам я – ну що ж?..

 

Запам’ятовую день цей, проходячи.

Знизу. Вгорі.

Ти вже заїхав – агов, андруховичі, –

В світлий Paris.

 

 

Олесь Ульяненко – одна з тих небагатьох світлих постатей нашої доби, яка ще не раз – просто так, знічев’я, впаде в чиїсь українську свідомість, не побиту ще шашелем дзвінкої монети й вибагливих перспектив, нагадає про себе, висвітлюючи тутешній тлум і жах, і, можливо, комусь, у чомусь – зарадить або і розрадить. Така вже в цієї людини аура, попри літопис конкретних життєвих подій і діянь, які хтось недобрий уписав у гидотні колишні рецензії та чиновницькі резолюції. Сьогодні Улян – лише для своїх, негідникам він уже недоступний. З’являється зрапта, супроводжуваний нетутешньою тихою мелодією, а довкола обертається його територія, його народ, – і він, – разом із ними:

 

Звідкись якась мелодія.

Звідкись, чомусь – Улян.

Очі. Високолоб’я.

Жовті летять поля…

 

<…>

 

 Вихори тьми креольської,

зрад і замін знамен…

Крові тремтить хорольської

найболючіша з вен…

 

А завершити цю розмову про нову збірку поета я хочу дещо нестандартно, подавши на читацький розсуд уже наступного Вольвача, тобто ще не друкований вірш, написаний опісля «Судинної пошти». Ризикований крок, і не знаю, як до нього поставиться поет, але в цьому вірші так багато нашої сучасности, її зрадливого сучого духу, живих прикмет нашої проґнозованої недолі, що я, усе ж, ризикну. Тут, як не дивно, більше відповідей, аніж питань. Тут занадто багато осени, хоча власне осени і немає. Тут занадто тісно від наших людей, хоча тих, найбільш наших, – у цьому сірому натовпі не помітно. Тут є все те, про що й говорити не хочеться. Але не сказавши, – ніколи й не вибратись із аж такого густого екзистенційного тлуму. І любов тут не наша, – наша має бути інакшою, і вона колись буде. Власне, вона поміж нами і з нами, лише до якогось незнаного часу загублена поміж абсурдом і глуздом, – усе це і становить собою тремкий предмет оскарження з боку поета:     

 

Роздирається завіса

мов оскалом пінний рот

кривить злотоверхий кисень

дзеркала ламає вод

 

наче всохли тайні гирла

що живили хоч на-пів…

наче смерть мільйонногорла

позривалася з цепів

 

наче зради в порожнечі

позаломлені за глузд

на горби стають і плечі

пнуться аж до Божих вуст

 

а попід найвищим небом

вщент потомлені собов

недо – спільність. люди – недо 

ось і вся недо-любов

 

Поезія – це, безперечно, один із найбільш ефективних методів освоєння світу: світу в собі і себе у світі. Збірка Вольвача «Вірші на розі» засвідчує, саме цю неспростовну істину; окрім, звісно, того, що він уже не лише перейшов свій колишній етап – «планіметричного» всотування запорізької дідизни-батьківщини (після чого зацікавленим особам вільно було спостерігати наступні пошуки київського неба, позначені щедрою, хоча й імпліцитною, контрапунктурою вітчизняного середньовіччя й барока), але успішно й упевнено наближається сьогодні до нового й глибшого, сказати б, «стереометричного» освоєння значно ширшого й привабливішого світу: «І світу дихає вузол, / Тремтливий і вологий вузол. / Що розсипає на „путя” / Вогні – фальшиві діаманти. / Що в „дурня” грає з небуттям / На виходи чи варіанти» («Із ранком разом, звіддаля...»). Цей тремтливий усесвіт не десь – він у нас під ногами; варто лишень зауважити, відчути, а відтак – прочитати:

 

Підступає, підступає

Стужа до підошв.

Ну нічого – відчуваєш

Так грядуще тонш.

 

Ходиш поряд, ходиш біля

Світла і гріхів.

Між людей. І межи гілля –

Землями птахів.

 

Крики-згуки, тралі-валі,

Стереоефект.

Золотавий на вокзалі

Піниться буфет.

 

Дожидання Вашінґтона.

Люди. Дощик. Я.

Батьківщина монотонна.

Космогонія.

 

 Вже однієї цієї поезії цілком достатньо для розмови про теперішнього поета Вольвача. І про Вольвача колишнього – теж. Можливо, й про Вольвача майбутнього. Поступ чесного поета, можливо, завше пов’язаний із тактичними змінами-корекціями в поетиці й у мотивному комплексі, але з неодмінним стратеґічним збереженням етичної домінанти, обраної від самого початку в якості рятівного овиду, або неспростовного ґрунту. В сучасній українській літературі таких авторів знайдеться небагато, не говорячи вже про те, що останні два роки прорідили й без того короткий ряд: Римарук, Улян... Хто наступний? Най би смерть відпочила хоч декілька років – цій землі ще потрібні поети, і потрібні вони значно більше, ніж, прости Господи, банкіри, юристи й політики. Досліди космогонії, як розуміємо, можливі й у Києві, або й передовсім у Києві. Не говорячи вже про очікування Вашінґтона (позірна сухість поетового вислову не дає підстав говорити про пародійний ефект; хіба – про зударення фраз – Вольвача й Тараса Шевченка, де першість лишається за Шевченком, а за Вольвачем, як не дивно, неабияка енерґетика та актуальність, попри, повторюся, – відверту й навіть наголошену сухість вислову). Втім, дехто рушає за цим до Берліна або й подалі. Тож формула чи пак, точка спостереження у вигляді перехрестя вулиць вибрана поетом зовсім не випадково, ба – навіть стратеґічно правильно та бездоганно (збирання товаришів і віршів на розі практикував ще Ґео Шкурупій, як це можна побачити з motto до цього тексту). Назва цієї збірки може видатись мало збагненною лише тим, хто не встиг ознайомитись із її змістом. Основним мотивним комплексом збірки представляється ситуація стереометричного спогаду-очікування, виповненого самим собою й своєю добою: «Межи днів кураю, із добою / Стою на перетині. / Наливаю і п’ю. Із собою» («Ніби сон. Ніби сам...»).

 

А над усім – глобальний, спокійний (хоча іноді, все ж, відчуваються нотки роздратування ліричного суб’єкта, як наслідок спостережень за тотальною українською вайлуватістю та байдужістю), всеохоплюючий (всезаймаючий, я би сказав) мотив очікування основних (наріжних – у випадку ліричного суб’єкта та його пекучих ідентичностей), вирішальних подій і звершень: «І від того хоч незримий, а таки / Хоч на хвильку, хто б там що не говорив, / Наростає – ніби пропасть навпаки – / Між землею і підошвами розрив» («Сорок літ тече життя дощами з ринв...»). Які вони, ці майбутні події, – в час написання віршів можна було хіба що здогадуватись, хоча ліричний суб’єкт із ними, здається, не криється, виявляючи свої симпатії та антипатії досить вільно та переконано: «П’янить. І наче – за мить до змагу. / Я – нить. Одначе – теж з того стягу. Невже ж з мережив сплестись мережам? / Заходь, голото – вже все готово...» («І фуги смерти, і псальми сили...»). Ліричний суб’єкт поезії Вольвача дорослішає разом із автором. І, як на мене, це добре. До попередніх кількох утрат додалася втрата батька, образ якого раз-у-раз виринає в поетичних рефлексіях і напуває їх мудрістю й заново відкритими сенсами: «Кудись я втрапив... Під зорі блудні. / Під гиблий прапор і соло в грудні. Дими розтали. Часи розпались. / А що ж пече так, як рана Божа? / Нехай у пропасть, нехай у пафос, / А все ж інакше таки не зможу» («І фуги смерти, і псальми сили...»). Втрати, якщо вони відкривають заслони нових горизонтів, не є остаточними. Зокрема, до втрат я відніс би й колишні ілюзії. Кров поетичного тексту та сама, зухвала, та вона вже тече у нових берегах. Махновські тачанки й надалі мчать запорізьким й донецьким степом, але є уже й інший берег, – і він також наш. А поза тим, ліричного суб’єкта вже не розчулить колишня майданна романтика. Зрештою, кожен із наспережив її не без болю й розчарувань. Але, якщо голота знову збереться для вільного змагу (а не зіб’ється натовпом за безкоштовними канапками), цей ліричний суб’єкт буде з ними, вільними людьми вільної країни. Власне, він їх очікує з видимим нетерпінням; можливо, навіть – м’яко провокує на зрушення: «Позагинають ноги мамаї / У небесах. І зірка проросте там. / А де ж таки мої? Де всі мої? / Пласти вітрів над городом і степом...» («У мерехтінні півзабутих міст...»). Але очікує справжніх – із донбаського диму й запорізького смороду, з Холодного Яру й останніх небесних карпатських схронів (не тих, які у Забужко, а тих, які в Портяка). Як зійдуться вони з обох берегів («кружляння обабережжям...»), він буде з ними, й дідькові в пеклі стане гаряче. Якби вони більше читали, зокрема й поезію Вольвача, вони б швидше уздріли звізду, що освячує не лише різдвяні столи і молитви, але й героїчні псальми непокори й гніву: «А за краями шляху голого / Таке готується жевріть – / Таке живе – немов Зимового / Походу люди неживі» («Чиї оті “самсунг” і “нікон”...»). Хоча сьогодні це лише алюзія, ґрунтовно розчинена в стумі тьмяного, побутового та буденного, втім, усе ж, виразно екзистенційного й навіть метафізичного: «А зірка запливає між полиці / плацкартного – ота – звіздар полів» («Життя вдалося різним – не присниться...»).

 

Думаю, не випадково М.Вінграновський так швидко й щиросердно вподобав зовні непоказну та сіреньку дебютну збірочку цього поета й навіть побачив у ньому одного зі своїх спадкоємців. Не в сенсі поетикальному, в цьому розумінні вони, можливо, навіть антиподи. А в тому місці, де вони зійшлись, вінгранний поет устиг уже все сказати. Зокрема, й таке: «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її...». Вінграновського гріла хіба що мрія, – у Вольвача є надія. Й ця надія підживлює мандри довкола традиційних наших очікувань: «Ми з України – ні – нікуди не йдемо. / Лишаємось. І все. А як – це ще не знаю» («Є 45 жінок, є 47 пивниць...»). І хочеться свого народу. І хочеться для нього свободи. Хочеться перспективи. Зрештою, чесної смерти. Нічого зайвого в Бога не просимо. А десь біля Бога – могили предків: «Впоперек. Вздовж. Вскіс до річок, / Там, де мертві й живі / Гріються десь біля свічок / Вседержителеві» («Є там верхи. Є там низи...»). Хоч у більшости – навіть могил немає. І це нас, теперішніх, тлумить і перетворює на невиправних блазнів. Тож, голота повільно собі здихає, але навіть не марить про страйк. Але тим не менш:

 

З отим, що всередині.

Що я можу сказать,

Пообметений круками-буквами?

Ну, бува прошептать:

«Я такий же, як ви. Ох, і с-суки ви...»

Ні, не так... І не час.

Плине вечір, нарізаний скибами.

Світять фари із трас –

Ніби марна хода смолоскипова.

 

Якщо мотив соборности України, обох її берегів, що потрапив навіть до назви збірки «Оба береги» (у складі книги «Триб») є уже чимось на кшталт неодмінної вісти від Вольвача, то свіжий, направду, інтернаціональний мотив, – дещо, можливо, і несподіваний. Утім, це добре відомі подорожні наслідки. Якщо хтось інший привозить із Заходу яку-небудь чуму, й захлинаючись, розповідає про тамтешні супермаркети, то цей поет виголошує просте, але остаточне переконання: «Схід – є Захід. Захід – є Схід / оце те що потрібно» («Я зневажав сухе не куштував ракії...»). І справа зовсім не у ліберальній нав’язливій політкоректності, від якої всіх чесних людей уже просто нудить. Справа насправді дуже проста: бувають часи для війни, але мусять бути часи й для миру. Це добре знало просякнуте кров’ю европейське Середньовіччя. Це добре знають сучасні Балкани, це знає сусідній Кавказ. Нам варто про це дізнатись хоча б від поетів, бо власний накопичений досвід – не гірший за досвід сусідів, але сприймається чомусь, як другорядний, етнографічний. Адже писав вітчизняний поет: «В суцільних ворогах пройшли роки-рої, / Руїна захлинається руїною»... І це він писав ще далекого 1966-го року (мова, звісно, про М.Вінграновського, не лише про Вольвача). Загалом, у цій збірці Павла Вольвача кидається у вічі дуже теплий мотив любови до ближнього. Цей мотив має місце вже у першій поезії збірки:

 

І ви, мої – таке немовби друзі, –

тонкі подільники мандровних пітьм,

одинаки – москвини і французи, –

пливіть. Любіть.

 

Схиляйтеся в цей теплий крайок світу.

Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять.

Де жінка, по котрій світла тремтять,

під стогін верст і зустріч не зустріту...

 

Й звична, у випадку з Вольвачем, – перцепція Батьківщини; вона над усім – проста й зрозуміла кожному, хто здатний розуміти. Власне, поезія, як ядерна складова неспростовних мітів, має апелювати до добре знайомих емоцій – до емоцій, що ними виповнюється кожна національно-сформована емблематика та алеґоричність:

 

Знову мчать фіолети фраз

Позолоченими хортами.

Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас.

Де вриваються, там – кордони.

 

І на це, дякувати Богові, немає й бути не може ради. Так є у французів і росіян, так має бути й у нас. Ну а такі прикметні виразки Батьківщини, що відомі, напевно, кожному, також досить чітко артикульовані в цій конкретній авторській аксіології. Водночас, це – голос і дух мільйонів, яким прорости б з-під опущених вій широких народних мас і сказати новітньому панству своє рішуче й вагоме слово: «Мізерія – від ніг до місяця. / Закриваю очі: а так? / На краватках своїх повісьтеся, / Їдьте в пекло в своїх автах» («Сновидіння якісь хитаються...»). Чим не розмова людська на розі? Й не конче на розі столичних вулиць, але будь-яких нинішніх вулиць Республіки. Поет – резонатор. Звісно, поет – і мистець, і башта високо-естетичного дискурсу – це так само для нього. Але сьогодні він має йти на вулиці і майдани. Слухати і говорити. Робити свою поетичну справу й бути готовим до найголовніших подій у своєму житті. Себто, в житті своєї Республіки.

 

Теперішня лірика Вольвача демонструє високу поетикальну культуру автора й здатність викликати почуття, анітрохи не описуючи їх, не розжовуючи, а навіюючи через позірно звичні деталі й невибагливі комбінації образів: «Так то, ближні, безіменні, безпородні, / Я таке сьогодні трохи ніби бард. / Та і ви, і ви не ті якісь сьогодні, / Намело на вас тепла із Божих ватр...» («Я люблю вас, мої ближні, безпородні...»). Ці образи свіжі та поетично переконливі, вони викликають, окрім емоцій, окремий комплекс інтелектуальних переживань: «З мазутних зел, із вуличного каменю / Зринають сяйва – зразу по гріху. / І жаль, і хміль, і музика з черканнями / Птахів об небо, суден об ріку» («З мазутних зел, із вуличного каменю...»). Конкретна індивідуально-авторська деталь, закручений «колючий» синтаксис («Ось іду, матюкаюсь / Вас невидимих до». Або: «Мене ж усе хитає в сторони / Від тих усіх, і тих от від»); постійне свідоме порушення нормативного наголосу й навіть ґраматики, схильність до семантичного «пуанту» в фінальній частині вірша («Злого умислу жодного. / Все гранично просте ж... / І немає Холодного. / Вогнепального – теж». Або: «І сміюсь, і покивую / Анекдоти мелю. / І підходжу до Києва / Із Тютюнником / Ю.»); – все це працює на поновлення чи пак, учудненнязвичного бачення речей і їх зужитих відчуттів.

 

Поет не боїться іноді бути ризиковано екстраваґантним, як от у єдиному в збірці верлібрі, присвяченому Миколі Холодному. Маю на увазі протиставлення світу живих і мертвих, в якому ліричний суб’єкт почувається серед живих, і почувається досить комфортно, тоді як адресата поезії, поета М.Холодного, цілком логічно бачить у задзеркаллі, не стримуючи власної радости, що він іще тут, ще може насолоджуватись виглядом дівчинки («і губи припухлі губи / у дівчинки ох у дівчинки / що підсвічена сяйвом мобільника / голубіє ликом немов мадонна»); нудьгувати на літературному вечорі пам’яти поета М.Холодного («а ще таку херню несли / могилянський професор / поет дисидент / і якийсь ваш кент що запізнювався на маршрутку»...); згадувати свою спільну з М.Холодним поїздку до Гуляйполя тощо. Ракурс, який обрано для спілкування з неживим поетом, виглядає в побутовій свідомості, як мінімум, незвично: «Рано ви Костьовичу померли / А я живий. І це таки здорово / скажу я вам» («Ось ви померли Костьовичу...»). Але, знов-таки, маємо ефект поновлення або ж учуднення цілої історії людських стосунків, які наразі продовжують жити виключно в пам’яті ліричного суб’єкта. (Зауважу й таке: той, хто читав передмову П.Вольвача до книги віршів М.Холодного «Повернення», виданої Тарасом Федюком у серії «Зона Овідія», може відчитати й окремий настроєвий і навіть фабульний нюанс у теперішньому верлібрі Вольвача). Збірка Вольвача «Вірші на розі» вийшла на диво компактною й цілісною, а ще – дуже авторською й, водночас, демонструє якісні зміни у самосвідомості ліричного суб’єкта. Якийсь окремий, комфортний і затишний хронотоп панує в її рядках. Щемко і солодко в цьому поетичному світі. Є бажання мовчки та вдячно до нього тулитись, лаштуючи власний подих на теплий, хоч і жорсткуватий, авторський реґістр:

 

Так солодко і гірко так, скажи-но...

Намарилось, придумалося про...

Там завтра встануть, заведуть машини,

І будуть бити ліктями в метро.

 

Ти знаєш сам, як буде все достоту,

Яких із «я» хто б не намарив «ми»...

Там завтра встануть, підуть на роботу,

Не грюкнувши вселенськими дверми.   

 

Київ, на позір байдужий до своїх апологетів. Київ занадто великий і складний у своєму повсякденному житті, аби помічати такі дрібниці, як художня література (поезія), поготів – реагувати на них. Втім, як відомо, на все буває свій час. Ось як про це писав іще Василь Стус, у якого були свої непрості стосунки зі столичним містом:

 

Колись мене ти, Київ, визубриш

на ребрах прибережних круч,

від рук, в конвульсії покручених,

і до очей, для смерті визрілих.

І все простиш мені, приблудному

і мовиш, пружачись в горбах.

Я стільки кров’ю перепах,

що стільки ж дивно, скільки чудно.

 

Поезія живе не менш незалежним життям. За великим рахунком, їй також байдуже до міського мурашника, попри те, що вона інспірується саме його насиченим життям, його кров’ю і духом, його величчю і занепадом, його смертями й народженнями. І, зовсім уже останнє. Говорячи про обидва береги у творчості Вольвача, треба також пам’ятати про два його романи. Будучи вже киянином, письменник написав роман про Запоріжжя («Кляса»), а за десять років – роман про Київ («Хрещатик-Плаза»). І це так само – обидва його береги, зцементовані міцною й добротною прозою. Цей дискурс апелює до чогось аж надто патосного (як от ідея соборности), але бувають випадки, коли не варто боятися патосу, коли він є продуктивним і навіть доречним. І випадок Вольвача – саме той випадок.

 

 

 

квітень 2016 р., м. Вінниця

 

 

 

 

Share on Facebook
Share on Twitter
Please reload

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now