Порожні люди, або Знак нескінченности Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Вілла «Райські пташки»: Казка

Чи є щось подібне

В іншому Царстві смерті

Що сам е прокидається

Тоді коли ми

Мліємо від ніжності

Заціловуючи в молитві

Виламане каміння

Томас Еліот. «Порожні люди»

Після одночасного виходу в світ восени сього року двох наступних книжок львівських письменниць, уже можна на повному серйозі говорити про феномен сестер Олени та Юлії Черніньких . Осердям феномену є той факт, що ці авторки з´явилися в українській літературі на початку 2011-го року буквально нізвідки й менш як за два-три місяці були вже відомі всім, хто читає українською мовою. Ніби насміхаючись над багаторічними кар´єрними зусиллями серйозних дорослих дядьків і тіток, сестри Чернінькі продемонстрували всім охочим, як потрібно користуватись медійним ресурсом (маючи до своїх послуг передовсім сайт «Буквоїд»), не особливо витрачаючись і не маючи в рукаві пухкого пуляреса , як колись говорили у їх рідному Львові. Скажу відверто: мені подобається те, що роблять сестри Чернінькі в нашій літературі. Попри навіть те, що в мене реально в´януть вуха від їх римування на кшталт: «завіса - куліса». Попри навіть таку позірну легковажність, їх діяльність мені, все-таки, відверто симпатична. Залишаю за лаштунками їх публічні імпрези, на жодній із яких я не був присутній (хоча письменниці активно постачають до мережі власні відеоролики та світлини, і ця їх активність також є доступною всім бажаючим), бо для мене важать насамперед не компоненти шоу, а власне художня література. А власне літературна діяльність сестер Черніньких представлена на сьогодні вже трьома книжками, - двома романами й поетичною збіркою, - і це, нагадаю, упродовж неповного календарного року. Чудова зібраність і працездатність. Як по-доброму іронізував над ними критик Богдан Пастух, - сестри, мабуть, поливають клавіятуру водою, аби не диміла від аж такої завзятої праці. Два романи, видані впродовж одного року, - це для наших авторів, направду, незвично; це - не мало, але й не критично багато. Пригадаймо, як натхненно працював ув останні роки життя Олесь Ульяненко. До того ж, ніхто не знає, коли та в який термін писався перший роман «Хутір розбещених душ», виданий наприкінці минулого року. У письменниць відчувається неабияка спрага письма, самовираження та самоствердження; й нічого поганого в цьому немає. Принаймні мені так здається. Якщо такої романної спраги не відчуває, приміром, Ю.Андрухович, то це зовсім не значить, що й інші мають творити свої романи, витрачаючи на кожен із них по декілька років. До того ж, пригадується, що свої перші три романи Ю.Андрухович так само створив у доволі короткий термін. А потім щось сталося, втома або яка інша туга за Нобелем, - і колишній Патріярх уже відверто не тішить своїх шанувальників продуктивністю у романному жанрі. Втім, порівняння сестер Черніньок із Ю.Андруховичем, можливо, є не зовсім доречним або й некоректним. Письменниці-львів´янки походять із ментально іншого часу, інакше сприймають світ і себе в цьому світі, хоча, можливо, щодня ходять тими ж львівськими вулицями, на яких не зрідка можна зустріти і Ю.Андруховича. Приміром, на вельми відомій і прикметній для української літератури, вулиці Коперника.

З появою в літературному процесі сестер Черніньких українська література, крім іншого, отримала якісно новий образ українського літератора, бо до них тривалий час майже все обмежувалось рецептивними стереотипами, створеними небагатьма особами, публічність яких сягнула республіканського масштабу: приміром, Юрієм Андруховичем, цим «вічно юним революціонером», що невтомно бореться з Національною премією ім. Т.Шевченка та журналом «Кур´єр Кривбасу», Оксаною Забужко, феміністкою з обов´язковими великими кульчиками у вухах, та відірваною на всю голову Іреною Карпою, яка в літературу, як відомо, прийшла із рок-музики. А водночас, сестри Чернінькі привнесли до літпроцесу нетиповий для теперішньої доби імідж письменника-мораліста (у щирість і справжність моралізування письменниць не годна повірити критик Тетяна Трофименко, а я чомусь вірю). І все це читачеві ще треба перетравити, поєднавши із незвичним зовнішнім виглядом письменниць. Тим часом дехто вперто воліє бачити в них виключно молодих жінок у щедро декольтованих міні-сукнях (ставлячи, приміром, письменницям дивакувате питання: чи не заважає їм їх сексуальність ?). Загалом, деяка нервозність довкола Черніньких особисто у мене викликає і подив, і внутрішнє задоволення. Так, Т.Трофименко кваліфікувала феномен сестер Черніньких як « войовничу графоманію ». «Глибока» аналітика, не інакше. Якого вона походження? Можливо, це наслідок деякої аберації зору, але швидше за все, це наслідок нечитання творів, а заразом і відвертої заздрости їхньому успіхові, що можна було спостерігати під час нещодавнього читацького голосування в соціяльній мережі Facebook. А насправді, варто адекватно ставитись і до зовнішнього вигляду письменниць, і до їхньої творчости, - обидві ці складові неабияк інтриґують і вже разом утворюють феномен сестер Черніньких .

Другий роман Олени та Юлії Черніньких «Вілла "Райські пташки"» є, у певному сенсі, ретро-романом, але не в чистому вигляді, а ніби як текстом-зв´язком між подіями вже глибоко історичними, що мали місце у Львові в 1939-му - 1940-му роках (коли, за іронічним висловом львівського композитора Станіслава Людкевича, «радянська армія визволила нас від польського панського панування, і на це нема ради»), і подіями буквально наших днів, - у все тому ж, хоч і вже в іншому, але все такому ж, як слушно стверджують авторки, «прекрасному та безсоромно красивому Львові». Львів є містом середньовічним; містом, що по верхівки своїх кам´яниць напоєне леґендами та іншими сховками досвіду й пам´яти. Ретроспективність роману витворює повноцінний неоґотичний дискурс у цьому творі. Червоні зайди навіть не зрозуміли, куди вони втрапили, коли полізли до Львова, а потім ще далі - в середньовічну, в суті своїй, Европу. Про цей роман можна писати маґістерську, а можна і кандидатську роботу - один лише неоґотичний дискурс роману потягне на повноцінний дисертаційний розділ. Жанрова література в притомних руках може бути надзвичайно плідною у сенсі розширення меж приступного та уявлюваного. Вона здатна розширювати межі свідомости, уможливлюючи пізнання на дещо незвичному, тоншому за звичний емпіричний, рівні. Що, власне, й маємо на прикладі цього роману. Особисто я, читаючи роман, відкрив для себе простий і вагомий факт: жанрова література може бути етичною, цікавою, технічно притомною та психологічно переконливою. За жанром, цей авантурно-містичний ретро-роман можна ризикнути визначити як роман-притчу та роман-застереження . І це, попри те, що самі авторки уточнили-конкретизували жанр роману, як казку для дорослих . Це та казка, з якої розумний повинен робити висновки, не інакше.

Значна частина з числа небагатьох персонажів цього роману є повіями; на марґінесах зустрічаємо також і їх клієнтів, бо як інакше. Не сказати, що це хоч трохи знетямлює читача, але це привід для декого з надто моральних критиків звинуватити авторок у схильності до пошуків «смаженого» чи пак, до полунички. Насправді ж, ніякої полунички в романі «Вілла "Райські пташки"» немає. Повії в цьому романі, якщо не рахувати їх катів-убивць, є чи не єдиними персонажами-образами з кінця 1930-х років. Цікавий аспект подібного акцентування полягає, зокрема, в тому, що письменниці перервали нарешті одну доволі сумну та фальшиву традицію демократичної української літератури. Традиція бере свій початок, либонь, із роману Панаса Мирного «Повія». Відтоді образ повії прийнято трактувати як образ неодмінно нещасливої та глибоко упослідженої жінки, яка стала жертвою соціяльних обставин. Росіяни, до речі, значно притомніше збагнули суть образу Христі з роману українського клясика, тому й переклали його своєю мовою цілком адекватно - «Гулящая». Вдаючись до жаргону, Христю з легкістю можна було би кваліфікувати ще і як блядь, шлюху, курву, шльондру, лярву тощо. Перенаголошування цього образу зустрічаємо у поемі Миколи Хвильового «Поема моєї сестри» (1922). Типова та пересічна вулична повія названа автором сестрою, а ще вона втілює його власний, цілком утопічний мотив відродження в повії повноцінної жінки. Народження сина-байстрюка в купі з соціальною революцією надає вчорашній повії, а тепер матері, шанс. Утопічні інтенції в ліро-епіці М.Хвильового зрозуміти можна і навіть потрібно. Але при цьому варто чітко розмежовувати художню утопічність і життєві реалії - хоч у часи Мирного, а хоч і в часи Хвильового. Пригадується при цьому, що нещасливий австрійський філософ Отто Вайнінґер у своїй основній праці «Стать і характер» чітко (сказати б: експресіоністично , - за маґістральною вимогою своєї доби) розподілив усіх жінок на два основні типи - жінка-мати і жінка-повія. З філософом можна сперечатися скільки завгодно, але заперечити ці два базові поклики у жіночій «метафізиці» не спромоглися і найбільш войовничі феміністки, які за своєю тупою звичкою гамувати природні вимоги лібідо, - лише марнували власні життя, а часто й життя своїх рідних і близьких. Так от, уже в дещо пізнішій поемі «Трамвайний лист» (друга половина 1920-х рр.) згадуваний М.Хвильовий радикально переглянув свою утопічну модель щодо певного жіночого типу. У поемі йдеться про подолане материнство . Жінка повертається трамваєм додому зі служби й пише чи то уявного, чи реального листа своєму колишньому коханцеві, від якого народила сина. Поміж іншим, вона повідомляє, що отримала від нього посилку з кримським вином, а їх спільного сина віддала на виховання до інтернату; і все в неї, в підсумку, добре. Як розуміємо, повія - навіть народивши сина, - матір´ю все одно не стала. Тип повії у творах Хвильового явно домінує над типом матері. Чекістка Майя та всі інші жінки з «Повісти про санаторійну зону», жінки з новелі «Свиня», Гапка з новелі «Кіт у чоботях», Мар´яна з новелі «Заулок», Аґлая і тьотя Клава з роману «Вальдшнепи», - все це тип жінки-повії. У повісті «Сантиментальна історія» молода селянська дівчина Б´янка приїздить до міста з інтенціями жінки-матері, але швидко розуміє, що в місті існує запит виключно на жінок-повій. До цього висновку дівчину підштовхують не лише розпусна сіроока журналістка та діловод Кук, але і мистець Чаргар. Не витримавши такого «відкриття», Б´янка впадає в істерику, втрачаючи будь-які моральні орієнтири й колишні переконання. Місто без особливих труднощів створило під себе ще одну повію, - не першу і далеко не останню. У повісті А.Любченка «Образа» героїня Ніна Сергіївна, колишня повія, за допомогою ззовні придушує в собі повію, але не без рецидивів. В одному з сюжетних епізодів жінка внутрішньо вкотре погодилась на рецидив повії, - намагаючись у такий спосіб урятувати свого нешлюбного чоловіка Костя від тюрми. Будучи, до того ж, уже вагітною, тобто рухаючись у бік повноцінного материнства, - ось так все непросто. Але Ніні Сергіївні пощастило зі своїм «деміюргом», тобто з Аркадієм Любченком, тож вона розриває стосунки з Костем, але впевнено стає на щасливий шлях материнства. В романі В.Підмогильного «Невеличка драма» Марта Висоцька, попри далеко не розбещений свій вигляд, зовсім не нагадує потенційну матір. Це також є тип повії. Звідси й назва роману, що віддзеркалює історію вільного кохання , хоча вона є досить поліфонічною та інтертекстуальною. Дмитро Стайничий, інженер із Дніпропетровська, шукає в цьому романі матір своїх дітей, але Марта йому відмовляє, а Дмитро своєю чергою, не надто наполягає, бо розуміє, що призначення Марти - зовсім не материнство. Втім, це зовсім не означає, що Марта ніколи не стане матір´ю, вона просто залежить від власної глибинної метафізики. Романи В.Домонтовича, як видається, постачають виключно типи повій. Принаймні, ці типи значно яскравіші та переконливіші за типи жінок-матерів. Що з успіхом можна проілюструвати не так на прикладі, можливо, навіть підлітка Зини з «Дівчини з ведмедиком», як на прикладі дорослої жінки, що перебуває в законному шлюбі, Лариси Сольської з останнього роману письменника «Без ґрунту». У випадку Домонтовича все напрочуд логічно, бо він звертався до образів неординарних жінок, або ж до жінок-мисткинь, серед яких материнство вважалось чимось на кшталт заважкого та недоречного обов´язку (не хочу наразі наводити приклади ані з нашої літератури, ані зі світової - вони всім відомі й без мене). В ляконічному романі Ґео Шкурупія «Міс Адрієна» (1934) жінка-повія показана в цій іпостасі виключно з причини відсутности коштів на прожиття. Але треба знати, що увесь цей роман є наскрізь пародійним стосовно радянських пропаґандистських штампів, - не минаючи й схематичного образу західноевропейської буцімто (тобто не української!), повії. (Українську клясичну та радянську літературу, в принципі, варто фахово перечитати , написавши зовсім інші підручники та монографії, але хто це буде робити? Мабуть, ніхто, але менше з тим, як говорять у Львові). Втім, поодинокі приклади жінок-матерів трапляються і в Домонтовича (Мар´я Семенівна, дружина інженера Тихменєва, та його ж старша дочка Леся), і у Хвильового (мати двох ворогуючих між собою синів з однойменної новелі «Мати»; нещасна мати шизофренічного чекіста з усім відомої новелі «Я (Романтика)»; сільська вчителька з новелі «На глухім шляху» ( попри те, що своїх дітей у неї немає ), безіменна дружина секретаря партійної орґанізації з новелі «Щасливий секретар»; Ганна з роману «Вальдшнепи» тощо).

У повісті А.Любченка «Вертеп» молодь спокійно собі розважається в парку на траві; чути стогони й скрики жінки. Двоє випадкових перехожих-чоловіків вирішують, що жінці потрібна їх допомога, що її, мабуть, кривдять. Яким же кумедним виявляється їх розчарування, - вони дещо розминулись із життям, себто з новою мораллю ХХ століття, не інакше. В оповідання Марка Вовчка «Козачка» жінка настільки міцно підпадає під владу свого лібідо й чар того, хто задовольнить голос плоті, що добровільно та легковажно відмовляється від власної свободи. Із суб´єкта вона сама себе перетворює на об´єкт. Ставши рабинею, вона потрапить до подвійного та зовсім уже безпросвітного рабства, - вона є однозначна та юридично схвалена власність пана-землевласника і, водночас, власність свого чоловіка, селянина-раба. Марко Вовчок, як письменниця просвітницького напрямку, не могла собі дозволити надто багато в межах тексту, але на його марґіналіях надто виразно й трагічно відсвічує доля колишньої козачки (вільної та, апріорі, самодостатньої людини), а тепер - сексуальної й будь-якої іншої рабині. Саме тому так жорстко поставились односельці до Катерини в однойменній поемі Т.Шевченка, бо Катерина, очевидно, була не селянкою (адже її кріпацтво не згадано в творі), вона є жінкою з козацької слободи, а в цих громадах не сприймали байстрюків, народжених невідомо від кого, - вільні люди хотіли народжувати лише подібних до себе вільних людей . Жорстоко, можливо, але справедливо та цілком виправдано, зважаючи на умови, в яких доводилось виживати українським козакам ув оточенні одноплемінних рабів-селян та їх власників у реаліях ХVІІІ - ХІХ століть. Цікавий приклад апріорі захищеного материнства являють собою леґендарні амазонки. Чи не єдині жінки, які великою спільнотою (ледве не народом) довели, що вони не повії, убезпечивши себе від довільних контактів із чоловіками та зберігши при цьому пошану до материнства. Між іншим, випалювання грудей із правого боку може мати й інше пояснення, ніж те, яке всім відоме. Адже сучасні чемпіонки зі стрільби з лука не спотворюють свої груди, то чому амазонкам під час стрільби мали б заважати груди? Абсурд, не інакше. Швидше за все, амазонки ставили хрест на власній сексуальній зовнішній привабливості в очах чоловіків. Відтак, втрачали привабливість, перестаючи бути потенційним товаром на невільницькому ринку; їх неможливо було вже продати навіть у разі потрапляння в полон. А що груди є прикметою товарного вигляду жінки, засвідчив перший світовий стандарт фізичної досконалости, вигаданий у наші часи: 90 / 60 / 90. Перший показник, як відомо, стосується саме обсягу грудей. І про цей обсяг мріють усі жінки-повії світу, бо для жінок-матерів він не грає, насправді, жодної ролі. Цей невеличкий екскурс до історії української літератури потрібен мені, аби врешті наголосити: сестри Чернінькі в цьому романі направду ламають давню національну традицію у трактуванні образу повії.

Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що й сьогодні де факто існують і користуються попитом борделі, попри те, що за законами цієї країни, їх ніби й не має бути. Принаймні, податків до бюджету жоден сутенер або повія не сплачують. Тож погодимось із тим, що борделі в порівнянні з 1939-м роком, нікуди не поділись, не відійшли, на жаль, у каламутні глибини історії. Але чи читають у сучасних борделях вірші? - от питання з питань. На віллі «Райські пташки» господиня Рената в останній із вечорів плянувала в якості культурної проґрами читання віршів і співи під ґітару. Її дівчата й клієнти вілли залюбки собі бавились у такі, майже літературно-мистецькі, розваги. Тож навіть бордель із його повіями в сестер Черніньких доволі незвичний і майже вишуканий. Кожен із персонажів-повій на віллі Ренати Ружанківської знаходить для себе спокій у сьогоденні, майже родинний затишок і, як часто говорять, упевненість у завтрашньому дні. Але причини їх появи на віллі не є виключно соціяльними. Про це ми дізнаємося фактично одразу, з другого розділу «Вілла та її мешканці». Дізнаємося із розмови, що провадять поміж собою повія Іванка, давніша мешканка вілли, та новенька Марися, яку Іванка знайомить зі звичаями вілли «Райські пташки». Іванка, зокрема, розповідає Марисі про господиню вілли пані Ружанківську: «Шанує себе та щиро пишається власними життєвими досягненнями. Колись починала з вуличної повії. Згодом підіймалася все вище та вище. Але не любить посилатися у спогадах на цю сторінку своєї біографії. Зараз вона майже королівна у власному королівстві «Райські пташки». До «роботи» вже не виходить. Хіба що за дуже великі гонорари та для власного задоволення. Працює тільки з клієнтами, що вже не можуть розпрощатися з її віртуозними «карамболями» в ліжку. Дівчата говорили, що якось підслухали розмову одного високопосадового чиновника зі своїм знайомим. То хлоп той аж слиною заходився, коли оповідав про свій візит до Ренати. Колись назбирала капітал. Потім навіть заміж за багатія вийшла. Він помер, подейкують, під час любощів з дружиною, залишивши їй цю віллу. Тоді Ружанківська знову повернулась до улюбленої справи, але вже не простачкою, а господинею. Має великі зв´язки серед поважних чоловіків вищого світу. Не афішує їх. Та часом присилають за нею автомобілі. Рената приїздить назад завше у нових коштовностях та із загадковою посмішкою на устах».

Марися запитала про інших мешканців вілли й Іванка продовжила свою розповідь: «Є ще Ханна. Ми з нею колись разом у театрі перебивалися худенько крихітними ролями. Але тут набагато краще. Потім ще Ліза. Сліпенька ціпка. Залишилась сиротою. Ренатка підібрала її мало не з вулиці голодну-холодну. Мати померла, а хтивий вітчим почав розбещувати її своїм прутнем. Ліза втекла з дому, й вулиця мало не поглинула безпорадну бідаку у свої тенета. Ще є Ярчик. Хлопчина, що марить бути жінкою. По його дупцю тут також приходять солодколюбні дідики. Зрештою, і сам пан Кунілик його постійний клієнт. Диригент з оперного театру. Це він колись відрекомендував нас з Ханною на віллу. Ярчик дуже сварився з мамою, і у чотирнадцять років утік з дому. Рідний вуйко надав йому пристанище, а заодно й розбестив. Ось таке товариство зібралося тут під одним дахом. А Рената Ружанківська - то наша друга мамця. Бо серце в неї велике й добре. Такого серця вистачить на всіх людей у світі». А ось що говорить Іванка про методу Ренати добирати «персонал» свого закладу: «Ренатка у підборі дівчат притримується лишень одного: кобіта має бути розпусною у душі мало не до патольогії та порядною зовні. Вона вишукує дівчат серед інтеліґентних прошарків суспільства, у якому нам сумно та тісно, бо маємо шалений потяг до чоловіків. Тут ми знаходимо те, що хочемо. А вона - задоволена вкрай. Бо щиро вважає, що тільки її теорія у підборі персоналу найправильніша. І має рацію. Ми довго тримали у собі те, що тепер гарненько застосовуємо у роботі. Бо роботи не відчуваємо. Адже тепер - це наше справжнє життя. Те життя, яке ми бачили лишень у мріях, коли засинали у своєму дівочому «порядному» ліжку». Тобто, у цих жінок не обійшлося і без соціяльних поштовхів до кар´єри повії, але не вони представляється визначальними, а щось глибоко внутрішньо приховане від світу й навіть від себе, але непереможне в своїх бажаннях. Свідченням сього є і розповідь Марисі, яку чує від неї Іванка, а заразом і читач: «У мене чоловік військовий. Дуже тяжко мені було вдавати порядну дружину. Але так вимагало життя. Я працювала у шпиталю. Йой, що то була за кара кожен раз, коли потрібно було доглядати за лежачим хворим чоловіком, мити його чоловічі статеві принади, годувати з ложечки. А ще як він ладний собою та не зводить з тебе спокусливого погляду голубих, карих чи зелених очей? Безпорадність та потяг - ось що приходилось мені читати в очах чоловіків щодня, щохвилини. Така реальна близькість. Моє декольте весь час на рівні їхнього обличчя, коли протирала спітнілі скроні, підносила воду чи тихенько на вушко читала улюблену книгу. Їх подих весь час мандрував по моїх руках, грудях, шиї... Я божеволіла. А ерекція? Кожного разу ерекція. Їхні ковдри весь час стирчали догори, наче військові намети. Мої груди напружувались. Пиптики починали тверднути, а в майтках робилося волого та тепло». А ось уже невдовзі Марися розповідає Іванці про свій сексуальний досвід на робочому місці в міському шпиталі: «Все сталося само собою. Моє декольте з оголеними грудьми та набубнявілими пиптиками - з одного боку. Його прутень, що одним оком з-під ковдри войовниче дивився на мене, - з другого. Я глянула на господаря спокусливої зброї, і мене враз кинуло в жар. То вже був не просто хворий, а шалено збуджений хлоп. Так само як і я вже була не просто сестра зі шпиталю, а навіжена психопатка, що втратила здоровий глузд та в одну мить вистрибнула верхи на красунчика - пана артиста. Саме так скажена відьма колись осідлала своє помело та понеслася на бісовий шабаш». Після цього Марисю зі скандалом звільняють зі шпиталю, а знайомий лікар рекомендує її на віллу пані Ружанківської.

Ось такими є повії в романі сестер Черніньких. Дещо несподіваними та однозначно викличними, як на жанрову літературу. Одним словом, порода. Це я вже про сестер-письменниць. Її не сховаєш навіть у закаляній робі й лахмітті, вона впевнено пробивається крізь непролазну товщ колишнього бадьорого соцреалізму та теперішнього сумовито-манірного постмодернізму. А життя на віллі в січні 1940-го року закінчилось трагічно. На віллу прибули червоноармійці, очолювані чоловіком у коричневому костюмі (самим Сатаною), з метою вивезти мешканців куди подалі (це вже не перший місяць триває в місті, яке відверто занепадає, про що пані Ружанківську оповіщають, зокрема, клієнти), а привабливий будинок віддати адекватнішим новим господарям і цього міста, і самого життя. Ружанківська, на диво, гідно відповідає комуністам, що зі свого будинку нікуди не піде. І це була та помилка, що коштувала життя і їй, і її підопічним. Двох жінок червоноармійці спочатку ґвалтують, а відтак убивають. Убивають, зрештою, всіх, окрім папуги. А позбавивши людей життя, трупи просто скидають до криниці в дворі та цементують.

Звідси і починаються проблеми в наших сучасників, нових господарів вілли, Назара Слободи та його молодої дружини Дарини. Назар Слобода, один із головних персонажів роману, він затятий картяр і бізнесмен із відвертим кримінальним минулим. Зрештою, він і в наші дні не гребує кримінальними методами 90-х років: картярський борг він вибиває звичним для себе методом і таким чином отримує право власности над колишньою віллою «Райські пташки», навіть не підозрюючи, що саме він отримав та з яким непередбачуваним шлейфом метафізично обумовлених неприємностей. До речі, образ повії в романі часом набуває відверто алеґоричного забарвлення. Так, серед клієнтів пані Ружанківської є такий собі пан Сікора. Він не сумує навіть за комуністів, залишаючись у доброму гуморі під час останніх відвідин вілли: «То що тепер? Не вішатись же мені, молодому хлопу, через те, що в країні рейвах непередбачуваний. Я тут з одною комуністкою познайомився. Кубітка в літах, але при посаді. Квартирку їй вже виділили. Так що, де б Сікору не посіяти, - він усюди вродиться». Але повертаємось до наших днів і до нового господаря вілли.

Вбиті комуністами та абияк, поза церковним ритуалом поховані, мешканці вілли починають з´являтися у видіннях і звукових галюцинаціях новим господарям будівлі, Дарці й Назарові. Спочатку молоді люди не розуміють, що відбувається, відтак Назарові випадає випробування у вигляді трьох діб перебування в тюрмі. В камері Назарові почергово, а одного разу одразу втрьох являються всі повії, включно з Ярчиком, і вимагають перепоховати їх по-людськи. Назар нарешті все зрозумів. Але чому він, навіть уповні зрозумівши, про що йдеться, не виконав волю колишніх нещасних мешканців вілли? Напевно, тому що все розгорталося за сценарієм самого Сатани. Ще від того часу, як він вирішив, що мешканці вілли знайдуть вічне життя у декоративній криниці побіля будинку. Цікавою, або навіть по-хорошому приголомшливою знахідкою письменниць, представляється ґраматична недбалість, із якою Назар, нервуючи та поспішаючи, сформулював уві сні своє бажання щодо недобудованого ще «Гулівера», коли Сатана озвучив спокусливу пропозицію стосовно своїх послуг: «Здоров´я до смерті і «Гулівер» - на мене». Можливо, це навіть не так недбалість, як розмовна конструкція довшого та повнішого на письмі вислову «переписати на мене», «переадресувати на мене». Але Сатана мав своє уявлення і свої пляни на речі та на людей, зокрема, і на Назара, який іще з юнацьких років заплутався в не надто хороших вчинках. «Адже речі не такі, якими вони видаються», - це заклинання Сатани повториться в цій романній історії кілька разів, зокрема, двічі в коротенькому епілозі, в якому зустрічаємось із дружиною Назара, якій таки пощастило уникнути найгіршого й виборсатись із страшного тлуму подій. Але чи остаточно пощастило, хтозна, бо у фірмі чоловіка, яку вона успадкувала, не останнім із працівників виявляється все той же Сатана: «Він уже рік працював у «Козирному житлі», й жінка добре знала його. Але ніколи не пам´ятала імені. Був він якийсь надто колоритний та невиразний водночас. У всьому його вигляді гармонійно переплітались сіра буденність та театральна бутафорність. Смак і несмак поєдналися у негармонійну гармонію, краса рис обличчя у поєднанні з гнітючим потворством не дозволяли детально описати зовнішність чоловіка, красивий загар шкіри на очах трансформувався у бруд та ріпицю давно не митого лиця. Новесенький дорогий коричневий костюм віяв затхлістю». Ще б пак, іще б не віяв цей коричневий костюм затхлістю, якщо цей персонаж іще в січні 1940-го року був у цьому самому костюмі. А зраджує він себе дуже просто - вище вже згаданим заклинанням, яке невтомно повторює. І цього ж чоловіка Дарина бачить по телевізору позаду політика високого рангу, який пірнає в ополонку в день Святого Водохреща: «Дарка обернулась до телевізора й різко відсахнулась. На екрані біля ополонки стояв у одних плавках відомий політик, а позаду нього тримав напоготові велетенський чорний махровий рушник невисокий чоловік у гарно скроєному коричневому костюмі. «Не може того бути», - Дарину кинуло у жар. Адже рівно годину тому цей чоловік приводив на віллу «Райські пташки» нових потенційних господарів... - Щиро та радо вітаю усіх українців із Водохрещам! Сьогодні, у таке велике свято, я хочу іще раз запевнити наших громадян, що докладу усіх зусиль, аби добробут українців процвітав та множився, - впевнено промовив політик. - І нехай зараз важко, та попереду в кожного з нас світле майбуття. Адже речі не такі, якими вони видаються, - завершив чоловік та прийняв на плечі із рук охоронця в коричневому костюмі, наче мантію, чорний махровий рушник...». Хто саме з політиків увів моду на купання в ополонці на Водохреща, всі, напевно, ще пам´ятають. Зауважу при цьому, що роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» на початку 2009-го року був підданий остракізму та звинувачений ув аморальності значно за менші пустощі. Улян згадав у романі лише дружину тодішнього президента. Сестри Чернінькі пішли дещо далі, тож можна сьогодні лише здогадуватись, яка доля чекає на їх роман...

До Назара Сатана прийшов уві сні у тюремній камері. Прийшов і забрав його молоде життя, формально зробивши винуватцем трагічного випадку самого Назара. І це зрозуміло: де вже тягатись пересічній людині з вигадливим винахідником із пекла. Після відвідин і доволі виснажливого для Назара взаємнення з душею Ярчика, призначений на заклання нарешті відчув перспективу сну, а значить, короткого перепочинку: «Остаточно прийшовши до тями, Слобода нарешті пошкандибав до своїх нар. Зараз він вже стовідсотково знав, що до кінця ночі його більше ніхто не потривожить. Ніхто йому цього не казав, але якесь інтуїтивне друге «я» давало перепустку до «чистої години та спокою». Сон, тільки сон. Ось що найбільше було йому зараз потрібне. Здавалося, тільки цілющий та благотворний вплив сну хоча би на деякий час вирве Слободу із чорних тенет чергового приступу шизофренії. ... Слобода гуляв центром міста. Проспект Академічний. Пообідній час. Весна. Краса. Життя спокійне та розмірене. Сонце лагідне. <...> Життя видавалося у цю хвилину якимось світлим та по-дитячому безтурботно щасливим. Перед Назаром йшов коротенький курдуплик у коричневому костюмі старомодного крою. Йшов, ніби кваплячись, скоренько перебираючи короткими ногами. Відстань між ним та Слободою весь час зменшувалась. Настав момент, коли курдуплик став вже мало не плутатись під ногами. Це почало нервувати Назара. Він вправо - і курдуплик ненароком вправо. Він вліво - і курдуплик зробив цей самий маневр. Так повторилось кілька разів. Ніби випадково. Назар почав закипати. У черговий раз, коли Слобода мало не наступив на п´яту недбайливому перехожому, той раптом різко зупинився. Поглянувши в обличчя перехожого, Назар чомусь одразу ж зрозумів, хто перед ним. Ця думка ляснула, наче батогом, його мозок та повністю пересканувала кількахвилинний марафон по проспекту (Виходить, у підсумку, так, що не Сатана йшов за Назаром, а сам чоловік його наздогнав, тож най не ображається. Але при цьому читачеві ясно, що герой ішов у напрямку Сатани всією повнотою своєї біографії, попри навіть те, що був іще доволі молодою людиною. - О.С .). «Звичайно ж, це він. Сатана. Як же я раніше не здогадався?» Весь незвично-звичний зовнішній вигляд збитого чоловіка говорив сам за себе. Смак і несмак поєдналися у негармонійну гармонію, краса рис обличчя й гнітюче потворство усього вигляду в цілому не дозволяли дати точний опис зовнішності, здоровий загар шкіри на очах трансформувався в бруд та ріпицю давно немитого лиця, новесенький дорогий коричневий костюм віяв затхлістю та пафосом нутрощів.

- У тебе, можливо, будуть якісь побажання щодо власного життя? - запитав чоловік у коричневому костюмі.

- Можливо, - поволі відповів Слобода, не підводячи погляду.

- Речі не такі, якими вони видаються...

Тонка рука з набубнявілими суглобами потягнулась до горла Назара. Слобода не встиг навіть зреагувати (попри те, що був боксером. - О.С .), як засмаглий чоловік різким рухом за долі секунд зірвав з його шиї натільний хрест.

- Ось, - промовив чоловік у коричневому костюмі, передаючи хрест його ж власникові, - кидай хреста у цей смітник, що перед собою бачиш. За той короткий час, як він летітиме, загадуй будь-які бажання. Усе, що встигнеш побажати для себе до часу зіткнення хреста з дном урни, - сповниться.

Назар взяв хреста у долоню, до кінця не усвідомлюючи наслідків своїх дій. Його чомусь огорнула блаженна радість та сила особистої значущості й влади над усіма маленькими та великими людьми. Підкинувши хреста вгору, аби він зміг пролетіти довшу траєкторію, Слобода швидко проговорив подумки: «Здоров´я до смерті і «Гулівер» - на мене». У цю ж мить усе довкола залилося пекельним вогнем. Слобода відчув, як полетів кудись вниз зі своїм новим знайомим під звуки шаленого дикого реготу. Сміявся сам Сатана, ділячи свій власний голос на тисячі підголосків. Летіли вони пліч-о-пліч, і тільки права рука нового знайомого підтримувала Назара за горло, не даючи зірватись у бездонну прірву. Звірячий страх від такого несподіваного польоту повністю обкрутив Слободу липкими холодними щупальцями вологого спрута. Незвідане й жахливе майбуття. А що попереду?..».

А попереду - те, що Назар собі сам і замовив, не розуміючи, що з такими знайомими бавитись у жодному разі не можна. Втім, чи можливо уникнути подібної зустрічі для того, хто давно уже став на широку й комфортну дорогу криміналу й гріха? Збагнувши, що це лише сон, Назар зітхнув із полегшенням, не розуміючи що страшна його доля вже вирішена, а згубна розв´язка лише відтермінована на кілька годин. Бо Назар іще мав урятувати ні в чому не винну дружину, передавши її у понад складному психічному стані фаховим лікарям. І, у свій таки спосіб, він ще має поквитатися з невпокореними душами колишніх мешканців вілли, замість того, аби поховати їх по-християнськи, запросивши, наприклад, священика. До речі, показати Сатану в літературно-мистецькому творі й зробити це не карикатурно й ґротескно, а так, аби в читача мурахи заковзали шкірою, - не таке вже й просте завдання. Сестрам Чернінькам у цьому романі, без перебільшення, це вдалося. Вони не лякають, зауважу при цьому, а лише торкаються знаку нескінченности , деякої невблаганної метафізики. Й, мабуть, чи не єдиним рецептом опору цій метафізиці зла вони бачать прямостояння людини й тверде бажання не долучатися до примноження зла в цьому світі. Можливо, інших рецептів і не існує. Приблизно так повівся з розлитим у кількох людських поколіннях злом письменник Олесь Ульяненко в романі «Сталінка». А в пізніших усіх романах намагався винищувати зло фізично, не втомлюючись сам і не даючи відчути втому своїм героям. Переконливість боротьби зі злом у цей спосіб є майже сумнівною, але необхідність уголос артикулювати його виразні параметри й координати, - і після О.Ульяненка, - не викликає жодних сумнівів. Таким чином, сестри Чернінькі ввійшли до традиції серйозної та небезпечної, - навіть якщо вони й мали на меті всього-на-всього написання жанрового розважального роману з морально-етичними акцентами. Деякі речі не зовсім залежать від нас, вислизають, течуть крізь пальці. Або, словами найпомітнішого, серед інших персонажів роману, - «речі не такі, якими вони видаються»...

Цікаво, що логіка розвитку романного дійства впирається в останній 7-й розділ із промовистою назвою - «Розплата». Назар вийшов із тюрми й поспішив додому на Паркову, 11, до дружини, яка навіть не знає, що з ним трапилося, та чому його вже декілька днів немає вдома: «А дужче всього хотілося побачити Дарку, обійняти, попросити пробачення за все, забрати її з цього чортового дому і врешті-решт поїхати кудись далеко-далеко... У цю мить Слобода зрозумів, що нічого не відбувається просто так, і можливо, ці три страшних дні були послані йому зверху як спроба підказки переглянути своє життя. Та тепер усе буде інакше... Усе...». Так здавалося Назарові, але не все так просто в задумах того, в чиї тенета він устиг потрапити. Час розплати уже надійшов, залишився останній акт: «Слобода вже подумав було, що Дарка на Стефаника, як раптом у дверях з´явилася майже гола розхристана жінка. З розчахнутого халата стирчали білі груди, весь живіт ряснів подряпинами, між вкритих забоями синіх ніг заглядали (виглядали? - О.С .) блондинисті круцьки жіночого лона. Погляд у жінки був безцільний та блукаючий, вона дивилась повз чоловіка. Тільки зараз Назар зрозумів, хто перед ним. У вульгарній божевільній він впізнав свою дружину. <...> Дарка скавуліла тихо і далі щось промовляла, її погляд знову став до всього байдужим, жінка дивилася кудись углиб себе, у свій новий світ, світ - який бачила тільки вона одна... А Слобода вперше у житті голосно ридав, сльози котилися по неголених щоках і падали на вкриті синцями голі груди божевільної дружини...». Виявляється, людські емоції ще притаманні цьому чоловікові, а під впливом дружини він міг би, можливо, змінити своє життя. Але біда вже почалася. Прилаштувавши дружину в лікарні, Назар добряче приклався до алкоґолю, а відтак вирішив розібратися зі своїм будинком, який виявився причетним до руйнування його життя: «Події відбувалися ніби в якихось театральних декораціях. Все навколо здавалося несправжнім. Саме відчуття гнітючої ритуальності згущувало повітря, яким дихав Назар. Йому здавалося, що він навіть бачить дрібні чорні крупинки, які тепер застеляли йому перед очима весь світ». Ще б пак, якщо усім керує Сатана. Назар увійшов до будівлі: «Десь майже з-під стриху чулися звуки довоєнної музики і ніжний жіночий сміх, що, мов дзвіночок, відлунював у повній тиші першого поверху... Та Назарові чомусь вже не було страшно. Здавалося, саме цього він і чекав. Зі щасливим виразом обличчя чоловік зіскочив з дивана і почав обливати спиртним меблі, штори та обтягнуті шовком стіни над панелями з червоного дерева. Все відбувалося швидко та без зайвих вагань. Коли спиртне закінчилося, Слобода дістав з кишені запальничку, чиркнув вогнем і просто поклав її на дерев´яний карниз. Одразу запалав шовк на стінах і зайнялося старовинне дерево антикварних австрійських панелів. За деякий час перший поверх вілли горів у вогні...».

Про те, що далі трапилось із господарем вілли, його дружина дізнається з плівки камери спостереження, встановленої на будівництві «Гулівера», яким так намарно спокусився Назар, спілкуючись уві сні з самим Сатаною: «Запис не передбачав звуку. Була тільки чітка картинка. За мить у дивному чоловікові Дарка впізнала Назара. Він впевнено насувався на камеру і, здавалося, сварився із кимось. Безкінечно розмахував кулаками і нервово жестикулював. Потім Слобода підняв із землі поодиноку цеглину і запустив нею кудись вбік від себе. Потім ще раз і ще... Ці безглузді маніпуляції тривали добрих п´ять хвилин. Раптом Назар кинувся у зовсім протилежний бік. Знову почав жбурляти цеглинами і щось кричати. На відео було чітко видно, як натягнулися вени на його шиї... Слобода розмахував руками. Потім в якийсь момент просто зник. Впав, кудись провалився... На цьому місці пішли смуги і запис перервався». Рустам Галієв, давній приятель Назара по кримінальному бізнесу, який і приніс плівку, пояснив Дарці, що Назар випадково зірвався у котлован і тепер похований у фундаменті недобудованого торгівельного комплексу: «Там знайшов собі пристанище. Тепер «Гулівер» на ньому. Я освятив це місце, знайомий священик відправив службу. За душу його не переживай...». У цій сцені, щоправда, читачеві кидається в очі наступне речення: «Царство йому небесне, - і Галієв швиденько перехрестився». Ще на початку твору читач дізнається, що кримінальник Рустам Галієв - татарин за національністю та мусульманин за віросповіданням. Можливо, це для когось і дрібниця, але вельми симптоматична в контексті численних друкарських помилок і деякої загальної стилістичної неохайности. Письменницям явно бракує фахового редактора. Не говорячи вже про коректора. Без цих складових уже наступний роман сестер Черніньких ризикує наразитися на дошкульну, але справедливу критику, а у підсумку, - може знівелювати всі ті зусилля, які докладають письменниці, витворюючи цікаве явище в сучасній українській прозі.

Орґанічно, а часом і віртуозно виглядають у романі так звані вірші , які можна кваліфікувати як інтермедії або епіграфи-замовляння й епіграфи-анотації до окремих розділів і навіть міні-фраґментів у складі розділів. Подібні ж віршовані інсталяції письменниці використовували ще в першому романі «Хутір розбещених душ», але значно меншою мірою. Але й за таких умов, критик Т.Трофименко прокоментувала цей прийом наступним чином: «Не менш «стремительным домкратом» падають вірші, безсистемно натикані в тексті. <...> Вірші, вочевидь, також мають свідчити про глибокі філософські прозріння сестер Черніньких». Це критика - без найменшого натяку на об´єктивність і, поготів, без бажання збагнути задум письменниць та їх індивідуальні стильові й стилістичні особливості. А щодо віршів, то це, звісно, не зовсім вірші, відтак їх не варто й оцінювати поза цим романом. І це навіть попри те, що значну з них частину письменниці запакували до своєї поетичної збірки «Колись давно, як ще дерева говорили...». Не будучи власне віршами , вони тим не менше, свою ролю й призначення утаємничених поводирів розділами роману виконують бездоганно. Вони ж, значною мірою, є призвідцями навіювання читацького настрою в процесі взаємнення з сюжетними перипетіями твору. Але це тільки у випадку тих читачів, які мають звичку уважно вчитуватись навіть у такі, дещо марґінальні, частини загального змісту твору. Втім, іноді псує від них враження деяка мовна неохайність, хоча водночас варто при цьому розуміти, що в цих нібито віршах має місце активна стилізація під львівську говірку кінця 1930-х років. Подібне завдання письменниць виглядає не таким уже й елементарним, тож констатую, що вони з ним, усе-таки, дали собі раду. І ці вірші-інтермедії, вірші-анотації - в´яжуть дві віддалені епохи та налаштовують читача на розуміння подій у дзеркалі метафізики, у потоці нескінченности боротьби добра зі злом. Власне, як такої, боротьби добра зі злом у цьому творі немає, зло всемогутнє і при цьому його пожирає ще більше або ж абсолютне зло. Принаймні так розкладено романний пасьянс: жінки-повії та їх клієнти (які стимулюють розпусту й гріх, щедро оплачуючи сексуальні послуги й моделюючи, таким чином, цей «ринок») будуть знищені комуністами, якими керує сам Сатана. В наші дні первинні капітали, як от у випадку Назара Слободи, є повністю кримінального походження. Назаром займеться, знов-таки, Сатана і забере до себе. Цей же Сатана наприкінці твору опікується високопоставленим політиком. По суті, Сатана не зачепив у романній історії жодної праведної людини, - всі постраждалі тією чи іншою мірою встигли виказати йому прихильність власними, цілком усвідомленими вчинками, - починаючи від міркувань Марисі про жіночі потреби в розпусті, й завершуючи нестримним бажанням Назара відібрати привабливе майно (великий торгівельний комплекс, який ще тільки будується) у його ж таки «колеги» Рустама Галієва. Замовляючи бажання, пов´язане з блискавичним збільшенням капіталу, Назар високо підкинув свій власний хрест, спрямовуючи його до сміттєвої урни. Як на мене, письменниці достатньо переконливі у створенні образу Назара, хоча і навряд чи можна трактувати роман психологічним, або ж таким, що присвячений дослідженню людської психіки. Роман радше дещо умовно-схематичний і показує на обмеженій кількості персонажів, як гріх подібно до ненаситної ерозії роз´їдає духовну структуру людини, яка, як відомо, безпосередньо пов´язана з Богом. Але не дрімає і Сатана, мета якого відлучити людину від Бога. Ось про це, власне, і говорять сестри Чернінькі, обравши на позір всього-на-всього розважальний жанр, а відтак, уможливлюючи розгортання у ньому надзвичайно складної та серйозної теми боротьби за людину в плянетарних масштабах .

На окрему увагу заслуговують надзвичайно вагомі для задуму письменниць, такі собі проґнозовані інсталяції-мораліте, які апелюють до свідомости передовсім сучасної, морально «зацофаної» людини, та закликають її повернутись обличчям до життя спокійного, повільного, більш осмисленого, а можливо, і більш автентичного, себто праведного. В ідеалі, звичайно, - до християнського життя. Насправді, нічого складного навзаєм не вимагається, - просто віддихатись, згадати, що ти людина у світі людей; помолитись, можливо, якщо випадає нагода опинитися біля урочистого християнського храму: «Поведінка Василини не була чимось дивним. Вона просто не вписувалась у теперішній світ. Але ким прийняті такі правила, які не сприймають справжнього автентичного погляду на життя? Правила, яких насправді немає... У наш час у суспільстві вщент порушена єдність свідомості. Впевнено крокує неадекватність політики та моралі. А мораль стала солодко-квасною, з гірким післясмаком. Загальноприйняті норми поведінки розмилися, викривилися духовні і культурні важелі. З´явилась тріщина, гірська впадина. Первинність душі поросла густим павутинням та вкрилась безкраїм нашарком пожовклих ґазет, на шпальтах котрих вже розчинилась інформація. Духовну ініціацію стягнула поперек горла металева шворка інфантильності, часом тамуючи подих до задухи. І лишень примарні кажани в шкіряних куртках вигукують на мітингах про повернення нації до гурту. Та наростання неформальних об´єднань, у яких домінує лишень культ сили, не поверне нас обличчям до святого лику на престолі. Координати вже давно загублені. І лишень у забитих місцях, у глухих містечках або високо в горах може зберігатися водограй крижаних та кристально чистих емоцій без подвійного дна, без глибинних течій, а лишень з бажанням відкриватися перед людьми, як бутон на світанку. І тому навряд чи пихатий міський житель зміг би так безпосередньо вклонитися величі, забути про темп дня і розчинитись у наївній дитячій молитві. Так, ніхто би не засудив цієї простої жінки, та мало хто б її і підтримав...». Як не дивно ці розмисли авторок про глибину падіння сучасної людини в ХХ, а потім і в ХХІ століттях, і про несправедливе облаштування сучасного світу (по суті, йдеться про безпрецедентний концепт «часу убивць», який повністю заполонив минуле століття з його двома світовими війнами та численними ґеноцидами і впевнено простягнув свої отруйно-небезпечні щупальці-метастази в століття теперішнє) не викликають жодного читацького усміху. Бо немає жодних підстав для веселощів - навіть напередодні Різдва, навіть у день Водохреща (на хронотоп основних романних подій, - як у 1940-му році, так і в наші дні, - варто звернути окрему увагу: якщо щось подібне може відбуватися в такі дні , то що вже чекати від днів, які іменують буднями?!).

Або ще один приклад такого моралізування. Водночас, на жаль, у цьому невеличкому уривку можна побачити одразу кілька прикладів вражаючої мовної недбалости з боку письменниць, якій особисто я не бачу якихось пояснень і щонайменших виправдань: «Часто зустрічаються у наш час люди, затравлені (зацьковані? - типовий, до речі, приклад мовної неохайности в цьому романі, яку чомусь не поправив літературний редактор. - О.С .) темпом життя, наче дикі звірі. Вони мимоволі втрачають цінності, які колись давно передала їм мати з теплим молоком. Гладка (тобто, тлуста? - О.С .) ніжна шкіра обростає вовчим хутром, добрий людяний погляд замінює насторожено примружена маска, а привітна посмішка еволюціонує у звірячий оскал з капаючою (?! - О.С .) на матінку-землю голодною слиною... А серце?.. Серце перетворюється на спотворений рудимент, воно б´ється та не дає душі тепла. Оговтайтесь, людо-вовки! Зніміть розцяцьковані діамантами звірячі шкури! Та марно закликати до повернення. Для них це не буде спасінням, радше - ганебним атавізмом. Тому ці істоти з гордістю носять свої пророщені копчики (?! - О.С .). І в кого довший хвіст - у того більше авто, щоб раптом не прищемити його дверцятами. У грудях таких людей селиться маленький карлик. Це спотворене та дуже зле створіннячко оберігає свого людо-звіра, наче альпійський троль - золото. Воно змащує усі гвинтики напівсерця, підливає масло (можливо, олії? - О.С .) до полум´я душі та вміло підбадьорює в момент скрути. Але рідко кому вдавалося вигнати вузластого троля після його остаточного заселення. Бо він швидше затягне «господаря» у прірву загибелі, аніж дасть вилізти на поверхню».

А от інший приклад, де моральні розмисли письменниць пов´язані з конкретним типом людей-хижаків, власне, присвячені кримінальним злочинцям, для яких не існує нічого, жодних інших чеснот, окрім грошей: «Азарт заполонив душі гравців. Пригнічені ефемерні істоти розпрямилися в затінку сумління і з неприхованим інтересом відбивалися у зіницях очей гравців. Душі, хворі на проказу. Ця скорбна хвороба, ця лінива смерть роз´їдала їх зі середини та не видавала жодних зовнішніх фізичних ознак. Тіло перетворилося на пересувний лепрозорій. Можливо, художник Поль Гоген, чи шотландський король Роберт І були значно щасливіші хворі, бо хвороба їхня звалася просто лепра. У них гнило та розпадалося за життя тіло, душі ж - очищалися у монастирських шпиталях-лепрозоріях. Тріо гравців, що розважалося на вулиці Замарстинівській, мало зворотню, але значно глибшу хворобу. У них гнила та розкладалася за життя душа, що відлежувалася, як хворий проказою, у затінку сумління. Невтомний карлик доглядав за нею із відданістю бергенського монаха, тримав у суворому карантині від очищення та щодня проповідував вовчі постулати». До характеристики внутрішнього світу Назара та двох його приятелів-картярів якнайкраще підійдуть рядки з поезії сестер Черніньких «Застигли почуття, як вариво свинне...»:

Бо на душі, у серці лиш одне -

Потерті дні без зоряного неба.

А на чолі лиш тінь безпечності та смертного гріха,

До самознищення, до безкінечності планет.

І вбивчий стукіт в скронях з часом затиха,

Тепер там гулкість пустоти та дзвякання монет.

У цьому романі все обійшлося без прикрих наслідків лише для тварин - для гіацинтового ари, неабиякого довгожителя цієї моторошної романної історії, та безіменного кота, що з помешкання на вулиці Стефаника перекочував із волі своєї хазяйки до вілли в Стрийському парку, а потім уже самотужки повернувся назад на Стефаника. Папуга в романі стверджує спадкоємність і пам´ять, він носій колишнього й теперішнього жаху своїх господарів. Він вижив у січні 1940-го року, якимось дивом урятувався з пожежі, що мала місце вже в наші дні. Він, як свідок, без якого в романі не була б зрозумілою історія вілли «Райські пташки». Чому саме папуга? Тому, що він відповідає задуму письменниць і тому навантаженню, яке має взяти на себе ще хтось , крім людей. Ось, приміром, як у романі «Лансароте» подає папугу Мішель Уельбек: «У клітці сидів папуга і дивився на світ круглими хижими очима. Він був величезний - зрештою, я чув, що папуги іноді доживають до сімдесяти або навіть до вісімдесяти років і ростуть упродовж усього життя; деякі з них сягають метрової довжини. На щастя, в цей час їх уражає інфекційна хвороба з летальним наслідком. Я оминув клітку й заглибився в засаджену кущами алею, як раптом почув за спиною: «Ти дурень! Ти дурень!» Я повернувся: так, це був папуга, наразі він верещав: «Дуррень! Дуррень!», не зупиняючись, зі зростаючим збудженням. Я ненавиджу птахів, і зазвичай вони ставляться до мене так само; якщо, звісно, папугу можна вважати птахом». Отже, по-перше, великі папуги живуть доволі тривалий термін. По-друге, папуга (не лише у цьому романі сестер Черніньких) виконує ролю прихованої камери, що фіксує почутий текст і здатний пізніше його відтворити у будь-який мент. Це саме він, папуга Пунцель, повідомив новій господині Дарці про те, що сталось колись на віллі, запам´ятавши та відтворивши крик відчаю забитого червоними садистами хлопця Ярчика: «Ґівулт, рятуйте!». І, по-третє, за влучним спостереженням М.Уельбека, папуги - ніби й не зовсім птахи. Принаймні через їх здатність запам´ятовувати й відтворювати мову людей. Кіт так само виконав свою ролю, виступивши на відміну від папуги, контактером із небезпечним потойбічним світом. Потрапивши вперше на віллу, він подавав своїй господині виразні сиґнали про небезпеку, але вона не годна їх зрозуміти. Тим гірше для неї. А кіт, треба думати, так і не зміг примиритися з «напівлегітимними» мешканцями вілли: «Кіт тим часом продовжував дуже дивно поводитися. Хутро встало у нього дибки, хвіст піднявся догори, наче труба. Спочатку тварина застигла на місці, вдивляючись у якусь йому одному видиму точку. Потім зашипів і позадкував. Через хвилину зупинився й став протяжно м´явчати. І від цього м´явчання неприємний холод пробігся усім тілом Дарини...». Чому в романі пощастило уникнути можливих нещасть саме тваринам, папузі й коту? Мабуть, тому що вони не грішать і не мають за душею злочинів явних чи глибоко схованих. Їх немає за що карати , Сатані вони не цікаві, бо є ідеальними божими створіннями, не маючи звички або й самої такої можливости - грішити усвідомлено та з рецидивами.

Є деякі зауваження до мови сестер Черніньких. Хоча б і оце, - і не російське, і не українське «м´явчати, м´явчання», - напевно, у цих випадках письменниці мали вживати єдино можливі українські лексеми: «нявчати, нявчання». Загалом, стилізації під стару львівську мову першої половини ХХ століття виглядають незле і нібито доречно, але читачеві з цим аспектом твору доводиться попрацювати. Для декого це буде непросто - попри навіть словничок старожитніх та жаргонних лексем, який додається наприкінці книги. Тож доречність мовної стилізації виглядає дещо сумнівною, хоча однозначно її заперечувати я не беруся; над цим ще треба подумати. Стилізація привносить колорит і навіть сам дух епохи, але можна було спробувати передати специфіку віддалених часів у який-небудь інший спосіб. Зрештою, стилізацією навантажені передовсім згадувані вірші, якими густо засіяно цей роман. В одному випадку маємо доволі ризикований вірш, який фальшиві моралісти можуть потрактувати навіть як тяжко еротичний , що переходить наприкінці в цілком порнографічний. Єдине сподівання на те, що не всі спроможні будуть зрозуміти текст:

Цьомай, любко, мене, цьомай...

Коло мене сюпай...

Циці мої випинають...

Пиптики набухли...

Я до тебе притулюся...

Люблю карамболі...

Як на спинку завалюся...

Цюхрай мою льолю...

До речі, Анрі Пуанкаре, шанована у своєму часі й цілком достойна людина, колись сказав, анітрохи не озираючись на цензуру та будь-які інші комісії із захисту суспільної моралі: «Дорослому потрібна порнографія, як дитині потрібні казки». Чи був він при цьому чемним, не знаю, але, підозрюю, що він був максимально відвертим. І цього, як на мене, достатньо, аби не ховати голову в пісок, а дивитись проблемі чесно у вічі. У світі дорослих свої забави, й нема на це ради. І останнє, в продовження думки про дорослість цього твору: роман «Вілла "Райські пташки"», як на мене, виглядає цілковито кінематографічним. Більш того, він представляє собою вже заледве не готовий сценарій (якщо не брати до уваги специфічні прикмети-елементи сценарного жанру, які фахівцям буде зовсім не складно додати). Легкість, із якою можна екранізувати цей твір, полягає ще й у незначній кількості персонажів, а також у відсутності масових і витратних, у сенсі піротехніки, сцен. Навіть реальна сцена пожежі на віллі може бути легко замінена документальними кадрами будь-якої іншої пожежі, взятими з хронік надзвичайних подій в Україні або й поза нею. Шкода, якщо не знайдеться людини, яка б інвестувала в таке кіно якусь кількість грошей. Ясно, що це має бути українське кіно.

А завершити-підсумувати цей помітно інфернальний, але водночас і цілком реалістично-згубний, романний спектакль від сестер Черніньких, я хочу цитатою з четвертого розділу поеми Томаса С. Еліота «Порожні люди» у перекладі Івана Андрусяка та Катерини Борисенко. Можна, зрештою, ще довго говорити про порушені письменницями проблеми, що виразно вглибають у нескінченну й безрадісну метафізику, але переконливіше, притомніше та ємкіше за поета, не скажеш:

Очей тут немає

Ні, очей тут немає

У цій вид о лині гаснучих зір

У цій порожній видолині

Серед виламків наших утрачених царств.

У цім найостаннішому місці зустрічі

Ми зберемося разом

Зберемося мовчки

Наперед ріки розбухлої

Сліпці, доки

Вернуться очі

Як вічна зоря

Стопелюсна троянда

Присмеркового Царства смерті

Єдина надія

Нікчемних людей.