Коричневі сни

February 14, 2013

Ліда Палій. Дні смутку: Старі і нові поезії. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 64 с

 

Кадри коричневі,

як у старих фільмах.

Тільки тоді,

коли життя без кольору,

сни стають барвисті і кучеряві!

Ліда Палій

 

Направду, все пізнається у порівнянні. Отак погортаєш десятки поетичних збірок сучасних українських авторів (не конче молодих), а потім цілком випадково зустрінеш, здавалося б, цілком марґінальну для вітчизняного літературного контексту поетку з діяспори, й уже з перших сторінок (зрештою, починаючи з художнього оформлення обкладинки) розумієш, що це, нарешті, поезія. А все те, що горталося перед цим, є лише заримованим (а більшість навіть цим не переймається) несмаком. Версифікаційними вправами, як сказав би Василь Стус. До того ж, вправами досить посереднього ґатунку; вправами, позбавленими навіть натяку на щонайменшу відповідальність мистця, - що, знов-таки, прикро. Натомість невеличка збірочка старих і нових поезій Ліди Палій «Дні смутку» справляє враження цілком позитивне й актуалізує комфортний і якісний ретроспективний дискурс. Адже ця книжечка, починаючи з авторського дизайну обкладинки, є цілком архаїчною, - несучасною та нетутешньою. Але тільки на території сучасного ґіпермаркету. В усьому ж іншому вона нагадує нам про старий модернізм, що доживає, можливо, й останні дні (тому: дні смутку), але відходить з історичної арени з неабиякою гідністю та з усвідомленням власної артистичної та ідеологічної самодостатности. Погодьмося, це непоганий фініш; у такому стані не страшно вирушати у вічність. Останні поодинокі речники колишнього модернізму також постаріли, багатьох узагалі вже немає. Але ті, які ще живі, виглядають, як на мене, вельми фахово, притомно, симпатично. Такими є Емма Андієвська і Віра Вовк, такими є Богдан Бойчук і Богдан Рубчак. Те саме можу наразі сказати і про мисткиню та письменницю Ліду Палій.

Дуже добре, що видавництво «Ярославів Вал» наважилось на видання цієї збірки. Вона варта багатьох інших, разом узятих, що побачили світ у цьому ж видавництві. Ця тоненька книжечка сама-одна спроможна створити читацьке свято, а це вже чимало, погодьмось. Якби ще якимось дивом дістався до неї український читач, - було б узагалі дуже добре. Збірочка «Дні смутку» складається з п´яти невеличких розділів. Відкривається вона зовсім ляконічним розділом-уступом «Чужина». Певно, ці вірші є найдавнішими у доробку авторки. (Лише деякі вірші у збірці марковані конкретними датами написання, що, мабуть, не зайве, бо, як мотиви, так і стиль їх технічного мистецького втілення сиґналізують про деякий анахронізм, - у хорошому, звісно, сенсі). Підозрюю, вірші з перших трьох розділів («Чужина», «Дивовижні птиці» (таку назву, до речі, мала збірка поезій Л.Палій 1980-го року), «Любов і розставання») написані досить давно (один із найдавніших тут - «Чужа пісня», на чому акцентує сама поетка, вказавши дату: 1948 р.), тоді як вірші з двох прикінцевих розділів («Час летить у дзеркалі» і «Роздумування») є відносно нещодавніми, на що, зокрема, вказують мотив прощання (в його контексті лірична героїня сягає відчутно віддалених і збережених лише у її власній свідомості топосів дитинства) й пантеїстичний мотив майбутнього з´єднання з усім сущим у єдиному Бозі під спільним сонцем. Уже сама назва збірки натякає на деякий дисонанс із сучасністю: сьогодні прийнято продавати виключно радість; експлуатувати успішність, молодість, оптимізм і фізичну красу. Чи не жартує авторка, намагаючись когось зацікавити днями поразки, днями журби? Я переконаний, що не жартує, - вона просто з іншого мистецького світу, в якому ще й сьогодні, діялектично беручи, є місце і для радости, й для смутку. На цій призабутій території все ще лишається місце для реальної мови (а це, безперечно, мова метафор і алеґорій, як підказує Ігор Костецький) нереалістичної поезії. Вдавана простота цих вечірніх урбаністичних малюнків перебуває на екзистенційних меридіянах людського, занадто людського:

 

Не можу спати,

чую, як місяць

ходить босоніж

по холодній підлозі.

Мороз тріщить у стінах,

а в моїх жилах

сухий сніг пересипається,

мов пісок у годиннику.

Лютує вітер

у місяці лютому.

Давно почахлі ліхтарі

схилили голови.

Гнаний, похнюплений місяць

заховався за неонові хмари

нічного міста.

На мокрому бруку

автомобілі вилизують

червоними язиками

сліди за собою.

 

Лютий, мов вуж,

скидає шкуру.

 

У віршах із розділу «Чужина» домінують мотиви ностальґії; тож, цілком зрозуміло, чому «на кінці молитов» ліричної героїні «бронзовий півень завжди повернений на схід», - себто, у напрямку її батьківщини. А після відвідин авторкою Києва в 1990-му році виникли такі рядки: «Поставте мене / кам´яною бабою / посеред степу, / щоби я чула, / як моя земля / здіймається і дише». Асоціювання рідної землі зі степовим топосом особливо цікаве ще й тому, що Л.Палій народилася в Галичині. Будучи ще й мистцем, авторка незрідка демонструє цікаву образність у найбільш побутових банальних контекстах: «При заході сонця / хмарочоси / грають вікнами / в карти. / А на склі / тільки небо і хмари» («Карти»). Я вже декілька років уважно вичитую образ Нью-Йорка у поетичних творах. Призвідцями такого мого «гобі» свого часу виступили еспанець Федеріко Ґарсія Лорка (блискуча збірка «Поет у Нью-Йорку», 1930) й українець Василь Махно. У них різні, навіть суттєво відмінні образи сього міста, але вистачає й спільного. Зрештою, мова наразі не про них. Ці двоє згадалися виключно після зустрічі в збірці Л.Палій із поезіями «Хмарочоси» та «Спекотний день в Нью-Йорку». Знов-таки, швидше за все, ці вірші написані не сьогодні, в них дихає досить старий Нью-Йорк, - радше Нью-Йорк Лорки й Вадима Лесича, ніж В.Махна. Обидва вірші представляють собою верлібри з тонко інструментованими мотивами урбаністичних джунґлів. У першому з них звичайні сірі будинки внаслідок їхньої персоніфікації здіймаються-зростають так само стрімко, як рослини у джунґлях опісля дощу: «За рікою після дощу / ростуть хмарочоси, / а синє небо розкинуло руки / і лежить на мокрому асфальті». А поруч із такими живими будинками й не менш олюдненим та привабливим небом з´являються цілковито відчужені люди. Нарочито буденна картина алієнації нагадує про традиції колишнього доброго модернізму в його екзистенційній відміні. А найбільш притомні читачі неодмінно згадають і про невмирущий експресіоністичний дух: «У вітринах їдуть авто / і ходять люди, / завертаються обличчям до скла, / щоб знайти себе». Вітрини тут, зрозуміло, відіграють ролю дзеркал, у яких вишукувати себе внутрішнього та автентичного - марна справа. З вітринами також пов´язаний мотив тотальної алієнації, що спричиняється до формування відповідної трансґресивної ідеології. Віра Вовк, автор невеличкої передмови до цієї збірки, слушно зауважує стосовно цієї конкретної поезії: «Відчувається, що йдеться про людей, які загубилися в натовпі, втратили свою сутність, своє обличчя, і вітрина здається їм єдиним порятунком... Мимоволі пригадуються рядки Т. С. Еліота про порожніх людей». Подібною алеґоричністю вітрин задля переконливого відтворення дискурсу відчуження успішно скористався ще на початку 1920-х років Ґео Шкурупій.

Гуманістичні первні поетки привертають її увагу передовсім до темношкірих мешканців міста, які й викликають на диво широкий спектр почуттів: і цікавість, і співчуття, і захоплення: «При відкритих дверях / широкобедрі негритянки / сидять на сходах, / розставивши коліна. / Білими долонями / витирають піт з чола / й зорять туди, / де за іржавими драбинами / палає смуга розпеченого неба. / Темношкірі дітлахи / пищать під водоспадами / відкритих гідрантів». Є в цій картині якась епічність із її майже стоїцизмом і впевненістю у незворушній метафізиці буднів. Є в цьому щось на кшталт саторічи пак, осяяння: все буде добре; просто дорослим треба спокійно перечекати, а дітям вільно й освіжитися під прохолодними струменями з гідрантів. Благословенна Америка в цьому конкретному випадку, як не дивно, викликає в уяві образ сільських українських дітей на березі річки. І ніяких сучасних розважальних комплексів-аквапарків, і жодного менеджера середньої ланки на овиді. Виявляється, можна й без них. Колишні американські діти у камінних джунґлях Л.Палій є значно ближчими до землі, води і сонця, ніж діти сучасні. Емоційні враження від такої картинки вкотре призводять до висновків про втрату чогось аж надто суттєвого, про поразку сучасности як такої.

 

Дивовижні птиці метафор Л.Палій чи не найцікавіше виявляють себе у розділі «Дивовижні птиці». Лише послухайте: «Настояні дні / під білою покришкою пріють. / Вітер заснув, птахи мовчать, / джмелі падають з дерев / спілими шовковицями, / плаксиві бджоли тривожаться, / трава не дихає, / спраглі квіти повідкривали роти. / Тільки пісок міряє час» («Перед бурею»). Плястичність образних поверхонь приховує бурю емоцій, на чому й акцентує останній упокорено-підсумовуючий рядок, у якому представлена проста та зрозуміла мудрість цілого світу. А ось, приміром, вірш «Цвіркуни косять трави», в якому ніби поєднані урбаністичні й сільські прикмети, що витворюють затишок літнього вечора: «Над ліхтарями / зелено світяться дерева, / а цвіркуни настирливо / косять трави. // Кінцями пальців чую / звуки фортепіано / з чужих вікон. / Сидячи на ґанку, / всотую теплий вечір / на те, щоб покласти його / на горище, мов яблуко / й заховати на зиму». Разом із комфортом виявлених відчуттів лірична героїня, забігаючи подумки наперед, дбає про їх збереження до найближчої зими, до майбутньої можливої самоти. Є щось невловимо жіноче й жіночне у цих рядках, попри навіть відсутні ґендерні маркери (зокрема, й на рівні ґраматики). Образи Л.Палій є не лише вишукано плястичні, вони оживають також у музиці звуків і запахів: «Джміль літака / гуде в порожній діжці неба, / яка пахне вишняком / ще недопитим. / На сусідськім дереві / ворони в чорному / справляють тризну» («Ворони»). У щойно цитованій невеличкій поезії привертає увагу ориґінальне творення «відтермінованого» образу воронів, які з´являються дещо «зненацька» і, своєю чергою, пов´язані з тризною. Сувора відстороненість і ляконізм поезії «Ворони» приховують ледь помітну тривогу, емоційне напруження. А мотив чужини й надалі невідступно супроводжує ліричну героїню, підштовхуючи її часом до несподіваних, наче прірва, відкриттів, - безрадісних і, по-мистецьки, мабуть, об´єктивних: «На чужині / У айстр жовті очі, як у хижих тигрів». Топоси чужини уже не лише оточують, а проникають в середину світу ліричної героїні, викликаючи дискомфорт і дисонанс: «Далеко шумить місто, / метро туркоче / по мосту над річкою Гамбер. / А в моїм саду / цвіркуни наводять / іржаві годинники осені. / Літаки уважно оминають / сині зорі, тільки на те, / щоб попасти в тенета / чорного павука геранії, / що завис наді мною» («Іржаві годинники осені»). Є щось водночас дитяче, неймовірно тепле, безпосереднє та незахищене в образах Л.Палій: «Місяць, мов старий єнот / у чорній масці, / волочиться помалу / по сонному небу». Мабуть, тільки дитина спроможна звернути увагу, чіпляючись поглядом за колючу реальність і сягаючи необхідности таких от застережень: «Не виймай / барвистих камінців / з річки, / бо без води / вони блякнуть / і, відкривши роти, / гинуть, мов риби» («Камінці»). Ліда Палій могла би писати прекрасну дитячу поезію, - настільки її мистецьке око виглядає жвавим і незамуленим: «По крайнебі / на тоненьких ніжках / ходить дощ».

 

Інтимна й любовна лірика представлена переважно в розділі «Любов і розставання». Ці вірші є не так тілесними, як філософічними, а їх осердям виступає мотив розставання. Ностальґійні спогади впереміж із гіркотою сумнівів, - це все, що лишилося від любови: «Ти з´явився і відійшов, / а може, тебе зовсім не було? / То хто ж тоді держав мене так цупко, / щоб я не впала в безладді в ріку, / якою кораблі йшли в ніч» («Нічні кораблі»); «У нас немає вчора, сьогодні, ані завтра. / Ми приснились тільки одне одному / на те, щоб прокинутися у похміллі. / У нас так мало що затямити, у нас так мало що забути <...> В тому домі зі скла, / де ми прощалися востаннє, / ти залишив печаль своїх очей. / Іду туди щодня на прощу - / поглянути, як синіють твої очі, / коли мої помалу відцвітають. / Іду шукати слідів наших на стежці, / та їх сніги замели. / Іду шукати облич наших у ставу, / та став льодом зашерх. / Іду шукати розмов наших у лісі, / а там тільки віття тріщить на морозі» («Осінні листи І»). Втрата любови рівнозначна біді, якою лірична героїня не здатна опанувати, позаяк вона є пролонґована самотність: «Коли мені приснилась жінка, / котра завжди наводить лихо, / я несподівано втратила тебе. / Тоді на підвіконні між квітами / загніздився великий чорний птах. <...> Тієї ночі місяць плакав / сльозами отруйної ртуті. / Тепер у дзеркалах на білих стінах / бачу тільки себе, / повторювану в безконечність» («Осінні листи ІІ»). Втім, є один вірш, прозорий алеґоризм якого цікаво й відверто, на рівні інтенції-очікування-молитви, висловлює глибинну «еротософію» ліричної героїні: «Ти човен. / Торкаю твої гладенькі борти. / Але ти невловний, / гойдаєшся тихо на хвильках ночі. / Коли прийму тебе, / щоб стати рікою?» («Ріка»). Чесно кажучи, мені імпонує подібного кшталту відвертість, у якій тілесність не є остаточно притлумлено-зредукованою, натомість будучи представленою у такий делікатний та інтеліґентний спосіб. (Це, фактично, утрачений погляд, якщо говорити про актуальну українську еротичну поезію, у якій потоки сперми б´ють, немов із гідрантів у широко, аж неприродньо, розчахнуті губи). Неможливість ближчого (інтимнішого) людського взаємнення, що виникла внаслідок розставання (напевно-таки, об´єктивного, як нам здебільшого і видається у наших життєвих колізіях), викрешує дивовижні рядки, у яких стоїцизм перемішаний із розпачем, хоча ретроспективність, на позір, вичавлює зайві емоції, лишаючи на берегах чиєїсь конкретної біографії заледве не саму суху інформативність:

 

Ми розійшлися на перехресті

без дороговказів.

Тепер тільки вітер

приносить листи

про дивовижних птиць,

що ходять у вас по столі

і зазирають у вічі.

А я вже забула,

якого кольору ваші очі.

Напишу листа

і пущу його

паперовим корабликом

рікою Святого Лаврентія.

Виглядайте його

на берегах

Азовського моря.

 

Цікаво та, сказати б, нестандартно поетка осмислює катеґорію часу, - чи не найвагомішу в художньому дискурсі будь-якого літературного роду. Час у цих віршах відбивається у дзеркалах приватного духовного світу ліричної героїні. Час - це «порожній глек осінніх днів», що здатний уночі нагадати про «гул міста, / такий схожий на той, / що залишила дитиною / на вулиці Глибокій»; цей відрізок на схилі життя все частіше нагадує про «забуті іграшки дитинства»; цей час іще не вичерпав ресурс майбутнього, але воно має власні тугі прикмети, сперечатись із якими немає жодного сенсу; час невблаганний, як і саме життя: «Майбутнє стоїть білою стіною, / на якій малюю свої мрії. / Не стало тільки різнобарвних олівців». І вкотре впадає в око шляхетний стоїцизм поетки: «Розбила дзеркало, / купила нове, / а там та сама жінка». Здається, у цих трьох рядках немає рятівної іронії. А що, натомість, є? Віра Вовк, завершує свою передмову до збірки словами про самотність і відвагу Ліди Палій: «Самотність Ліди Палій не оскаржує, не жаліється, не виступає в ролі страдниці. Я сказала би більше: така самотність - багата на відвагу жити й творити, всупереч будь-якій долі». І це, справді, так, потрібні слова прозвучали. Час асоціюється з рікою, яка поспішає до «вічного моря», відтак: «Нам присуджено / сидіти збайдужіло при вікні / і глядіти, як час біжить / біля нас, / крізь нас...» («Вічне море»); «Річка чимраз прудкіша. / Наш човен пливе / все ближче до вічного моря. / Хто скаже, яке це море?» («Річка чимраз прудкіша...»). Є у цій збірці надзвичайно цікава поезія («На кінці стрімкої вулиці»), присвячена алеґоричному осмисленню трьох якісно відмінних етапів жіночности в її «осінні дні». Ці дні бувають жовті, червоні, фіолетні. Вірш складається з трьох катренів і трьох терцетів, що утворюють три пари логічно та емоційно спаяних фраґментів єдиного тексту, причому кожний терцет є графічно відбитим у правий бік і містить щось на кшталт незаперечних висновків. Текст розгортається за принципом ґрадації, нагнітаючи емоції й сенси у напрямку неспростовної невідворотности. Попри очевидний стоїцизм ліричної героїні й відвагу авторки, останній терцет звучить невблаганно і майже приречено: «На кінці стрімкої вулиці / порожнеча. / Озеро ковтнуло небо». Втім, може бути і так, що звучить він всього-на-всього об´єктивно. Бо чи володіє хто-небудь із нині сущих остаточним і круглим знанням? Отож бо. А про коричневі сни Ліди Палій нічого я тут не скажу. Про це вона сама вже сказала в поезії, яку я виніс у мотто до цього тексту. Значно цікавіше говорити про її кольорове життя й відповідне різнобарв´я її поезії. Коричневі сни, - це прийом, як зауважив би Микола Хвильовий, якби стояв у мене за спиною. Тим часом художній світ поетки визначають дивовижні птиці любови й творчости. Цей світ може стати нашим спільним набутком, спільною нашою радістю, в якій, метафізично беручи, завше знайдеться місце для смутку, - суто людського, занадто людського почуття.

Share on Facebook
Share on Twitter
Please reload

This site was designed with the
.com
website builder. Create your website today.
Start Now