Donbas Independent

20.07.2013|09:49

у штольні часу відкладається нафта любові – чорна папороть шахтарських лабіринтів. Сергій Жадан. «Пенсильванські читання»

Для стороннього читача слова поета, винесені мною в motto, є просто словами. Можливо, красивою комбінацією слів, але – не більше. Зрештою, такого читача я можу зрозуміти, хоча, з іншого боку, констатую прикрий факт: такий читач не розуміє поезію Сергія Жадана (з давніших часів починаючи, позаяк ці рядки походять зі збірки «Пепсі» 1998-го року), злизуючи з поверхні хіба що вершки театральности й факультативно-ґротескної поп-культури. Тим часом, автентичний Жадан відбувається в інших вимірах, являючи уважному читачеві дискретні, але досить нав’язливі знаки любови, джерела яких знаходяться на його малій батьківщині під вельми умовною, як на сьогодні, назвою Донбас. Чому умовною, запитаєте? А тому, що Донбасу вже років двадцять немає. Я можу це стверджувати з великою вірогідністю, позаяк сам народився, виріс і продовжую мешкати на Донеччині. Донбас пережив Радянський Союз хіба що на пару років, відійшовши відтак у каламутні води небуття на тлі кривавої приватизації, економічної та гуманітарної деґрадації. Він лишився у спогадах пенсіонерів і у веселих радянських кінострічках; він лежить, запорошений, у старих книжках і безкінечних архівних теках; він і досі ще десь лежить, поступово холонучи та втрачаючи свою актуальність, ніби змертвіла, віддалена в часі та просторі, зірка. Немає Донбасу, забудьте про нього нарешті; відпустіть його в іншу реальність – у прерії пам’яти, де бешкетує вічний Шубін і карається вічний галерник-шахтар.

23-го серпня (у переддень теперішнього Дня Незалежности) 1974-го року на Старобільщині народився хлопчик, якого батьки нарекли дуже просто й водночас, дбаючи про його типову долю типового члена свого суспільства; вони назвали його Сергієм. Ким же мав стати Сергій, виходячи з такого іменного забезпечення його майбутньої біографії? Йти в рекетири було уже трохи запізно, для цього треба було народитися хоча б на два-три роки раніше. Підозрюю, мав би Сергій вивчитись на шофера й ганяти місцевим бездоріжжям на розхитаній вантажівці. Одружився б із сусідкою Наталею і мав би двох дітей, таких самих майбутніх шоферів. Але сталось інакше. Змінилась країна. Власне, занепав старий і немічний СССР, розсипаючись на гострі криваві уламки та здіймаючи густі клуби куряви, попелу, диму, ненависти, зойків, проклять… Усе сталося так несподівано й нагло, що вже було й незрозуміло, до якої армії йти служити, кого захищати й кого вбивати. Відтак, не пішов до жодної. Подібні ребуси трапляються раз на сто років, більшості не доводиться так страждати. Більшість зазвичай дуже добре знає, де знаходиться ворог, і під яким териконом розпивають черговий «гусак»; куди щойно завезли пиво, а де цієї миті перебувають розпашілі від шампанського комсомолки. Але зовсім інша доля судилася Жаданові, одному з найбільших поетів у благословенному поколінні дев’яностиків. Донбас у ліриці С.Жадана (не забуваймо також, що у доробку письменника є роман «Ворошиловград» і деяка новелістика з явними донбаськими конотаціями) присутній радше перманентно й іманентно, ніж спорадично. До того ж, без найменшого внутрішнього примусу, як це можна було спостерігати на прикладах київських неоклясиків М.Зерова, М.Рильського або М.Драй-Хмари. Жадан свого часу й виріс із химерного, загрозливо-залізобетонного та метафізичного тіла Донбасу, і навіть не думає про це забувати чи, поготів, чогось зрікатися. Зраджувати та відмовлятися – це взагалі не в природі людей Донбасу. Інша справа – доростати до власної прихованої автентики й углибати в сутність явищ, подій і людей. (Щойно сказане безпосередньо стосується як Жадана, так і решти великих його попередників, – В.Сосюри, Л.Скрипника, Е.Андієвської, О.Тихого, В.Стуса, І.Дзюби, С.Цетляка, І.Світличного, В.Голобородька, Гр. Тютюнника…).

У вже згадуваній сьогодні збірці «Пепсі» є вірш із проґрамовою помилкою в написанні власної назви Донбас, – «Donbass Independent». Ця помилка ретранслюється з імперською російської мови в мову анґлійську, і, попри те, що Донбас – українська земля, український правопис до уваги, звісно, не брався. Відтворюючи цю очевидну помилку, поет усього-на-всього прагнув занурити сучасного читача у колишню стихію реґіону, яка все ще не є колишньою; демонструючи неабиякий опір, – не так матеріялу, як людей, що створені з того матеріялу: «По часах небуття, по жовтій стерні, / із усього спадку вціліють одні / надбання зіниць, та вони, далебі, не належать ні Богові, / ні тобі». Для когось Донбас – це терикони і копанки, заводи і фабрики, фонтани й троянди на центральних бульварах, а для мене образ Донбасу формується його постійними мешканцями, про яких, ясна річ, писати найскладніше. Проблема в тому, що вони залишаються об’єктивними прикметами часу навіть тоді, коли потрапляють до художніх творів, перетворюючись на метафори та алеґорії. Як тут не пригадати коментар поета до його власних перекладів із Марціна Свєтліцького: «І зрозуміло ж, що саме вони – ці його персонажі, ніколи читати його не будуть, персонажі й не мають читати, особливо книги, в яких вони присутні, в них інше функціональне призначення, тому вся ця дещо наївна відсутність дистанції зі своїми персонажами приваблює і відштовхує водночас, адже виходить так – в житті все так само, як і в поезії, просто в поезії все стилістично краще. Поезія взагалі переобтяжена стилістикою, вона в’язне в ній, як ботинок у глині, хороший нормальний ботинок, який шкода викинути». Але, все-таки: про яку незалежність Донбасуговорить поет та ще й у часи Л.Кучми, за якого на всіх язиках все мовчить? Про що це поет жартує? Підозрюю, справа така: відомо, що більшовики наголошували на промислово-економічній вибраності Донбасу та, відповідно, його мешканців. Товариш Сталін додав особисто від себе щось про фронт, який залишається вічно актуальним. Виключна правда всієї цієї мітології полягає в тому, що Донбас ніколи так і не розчинився в союзному адміністративному безладі. Не скоро він розчиниться і в тілі незалежної України, якщо взагалі розчиниться; поготів, зважаючи на потужну кампанію з його невмотивованої демонізації, яка триває вже ледве не десять років.

Не впевнений, що персонажі віршів і поем самого Жадана хоч іноді звертаються до його книжок. А марно, їм би сподобалось. Скажімо, сюжетний вірш «Він був листоношею в Амстердамі…», що відкриває збірку «Ефіопія» (2009), переносить пересиченого та знудженого мешканця Амстердаму, що прагне відчути реальну свободу, на терени Донбасу, з його тугими та сливе метафізичними прикметами: «І він ступив на цю дивну трасу. / Авіалініями Донбасу, / де на сніданок – лише бухло, / мріючи про країну шалену, / він вилетів за кордони шенгену, / лишивши все, що в нього було. // Ступивши на землю в місті Донецьку, / з усіх іноземних знаючи грецьку, / яку тут нібито знали всі, / він трапив до рук дивовижній парі – / водій на форді й друг на кумарі. / І сяяли зорі у всій красі. // Водій сказав: “Все нормально, зьома, / давай, почувайся у нас, як вдома, / тут друзі навколо, бачиш і сам. / Ти трапив на землю обітовану. / Їдьмо в Стаханов, там стільки плану, / що вистачить на весь Амстердам!”». Попри помітно іронічний та відчужено-растаманський антураж цієї поезії, мешканцеві Донеччини інтимно промовлятимуть деякі зі створених поетом ляндшафтних картин. У цьому комфортному для читача випадку поет просто-таки віртуозно схопив метафізику Краю:

Був простір вечірньою сутінню скутий.

Стояла зима. Починався лютий.

І місяць за ними гнався, як птах.

Тривожно світилися терикони,

на Україну ішли циклони,

й душі тонули в глибоких снігах.

Звернімося ще до двох віршів С.Жадана, тепер уже зі збірки «Марадона» (2007). Перший із них – «Гриби Донбасу», а другий – «I.R.A.». У першому йдеться про Донбас опісля Донбасу, про пошуки туманної ідентичности, про сором і честь, відповідальність і неминучість, любов і смерть; а в другому містяться загальні рекомендації з захисту гідности пролетаріяту. І, коли поет говорить, що «Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками. / Тому треба знати місця, / треба знати, з ким домовлятися», – він знає, про що говорить. Ґеній Жадана у тому і полягає, що йому данодуже тонко розуміти соціологію явищ у ширшому гуманітарному контексті: «Хотіли вирощувати кактуси / з мескаліном, але у нас, / на Донбасі, кактуси не ростуть. // Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби? Головне, щоб тебе перло, точно, друг, – головне, щоб перло. / Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому, / що ми все-таки еліта пролетаріату». І читач, ясна річ, розуміє, що справа зовсім не у плянтаціях грибів, на які «наїхала» кримінальна бригада, а у чомусь принципово іншому та вагомішому: «Це наш острів свободи, / розширена свідомість / сільського господарства. / Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби, / Кастро Донбасу веде партизанів / крізь туманні грибні плантації / до Азовського моря». Дивний цей «Кастро Донбасу», і дивні ці партизани, але менше з тим. Просто є в цих краях своя безперечна поезія, яку непосвячений може проминути, не зауваживши; а той, хто володіє утробним знанням про Край і його людей, зупиниться і віддасть належне цій ненав’язливій мітології, цій ненависті та любові:

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,

виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,

доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,

гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти

від туги усім зневіреним і пропащим,

тому що, чувак, доки ми разом,

доти є кому переривати цю землю,

знаходячи в її теплих нутрощах

чорний колір смерті,

чорний колір життя.

В іншому творі, як було уже сказано, нарощується мотив захисту людської гідности; причому ліричний суб’єкт звертається до яскравого прикладу боротьби за свої права, проводячи паралель із І.R.А., точніше, наголошуючи на разючій відмінності між ірляндськими республіканцями, які чинять відчайдушний, хоча й безперспективний опір, і своїми земляками, які «насправді є профнепридатними», позаяк не можуть навіть припустити інакший розвиток подій: «І коли відчайдушні ірландські докери вистрілюють останні набої, / протестуючи проти дня народження королеви-мами, / шахтарі Краматорська хуячать по дві норми в забої, / а селяни Полтавщини зустрічають сонце над колгоспними ланами». Далі йдеться про злочинність системи, про юридичний аспект, профспілки й робочу атмосферу у колективі, – все це в дусі так добре усім знаного Сергія Жадана, який, чи не єдиний в актуальній українській літературі, вміє аж надто серйозні речі пакувати у несерйозні обгортки. І, хоча все, врешті-решт, іронічно зводиться до растаманських мотивів, найголовніше вже прозвучало, відлунюючи знову і знову, вже іншими словами, наприкінці поезії:

Одним словом, життя – це така конструкція

з місяцем на одному боці й сонцем на іншому,

і доки крутиться сонце, і доки місяць крутиться,

ти завжди знаходишся в центрі всього цього переміщення.

І фішка не в тому, що утиски чи погрози,

а в тім, що душа сама знає, де небезпека,

і взимку вона болить, тому що морози,

а влітку – тому що спека.

***

І, насамкінець. Позаяк, не можу промовчати. Велика і бездоганна Ліна Василівна Костенко написала у своєму нібито романі ось такі два речення (а далі, най хоч і сонце не сходить): «На стінах з’являються метрові написи: “ВСЬО БУДЕТ ДОНЕЦК!” В лексику міцно входять блатні слогани». До чиєї лексики входять? – дозволю собі запитання. Хто не захоче, той щільно причинить двері. І до чого тут, власне, Донецьк? Хіба «блатні слогани» виникли у Донецьку та ще й у 2004-му році? (Невже така знана й авторитетна письменниця не відає, що вуркаґанська лексика асоціюється у мешканців усього колишнього Союзу передовсім із Одесою-мамою та Ростовом-татом? Невже вона прожила свій вік із заплющеними очима?). У цьому прикрому випадку письменниця відверто підігрує смакам та очікуванням строкатого плебсу, безликого ліберально-демократичного юрмища. Опустившись тим самим на дно інфантильної безвідповідальности. Якби ж то так, нарешті, сталося. Якби ж то направду великі та ще й орґанічно донецькі Василь Стус, Іван Дзюба, Олекса Тихий, Емма Андієвська, Анатолій Солов’яненко, – нарешті проросли українською свіжою паростю зі старого столичного зрубу. Але нічого подібного не відбувається. Років десять тому столичний шовінізм унеможливив надання Е.Андієвській Національної премії України ім. Т.Шевченка, а інше конкретне столичне цабе ще й досі не бачить сенсу в усій її творчості, – для нього, очевидно, занадто складній. Мова, звісно, про В.Базилевського та його статейки-простирадла у «Літературній Україні». Інерційні сили у пострадянському Києві є настільки потужними, що чекати на будь-які зміни – марна справа. Метафізична комсомолія знову на марші. Вона плекає собі відповідну зміну із молодих – лінивих, поверхових, ліберальних, політкоректних і просто ніякових, – тож, Ліна Василівна може бути спокійною: все буде й надалі Київ. А Київ, як і будь-яка інша столиця, має прикру властивість: разом із невиправдано завищеною зарплатнею він нав’язує талановитій людині з провінції гамівну сорочку стандартів, уніфікуючи усе живе під свої нормативи. Так у кожному поколінні з’являється популяція безликих із гуртовою оптикою. Звісно, трапляються й винятки. Є вони, на щастя, й сьогодні, але чи варто називати їх імена? Їм також ведеться не просто, їм так само доводиться блазнювати, витримуючи цілісність не такої вже й віртуальної «римської» фаланґи. І лише поодинокі шахіди, на кшталт Гр. Тютюнника або О.Ульяненка, приходять до Києва, аби загинути, зберігши болючу свою автентичність. Коли Ю.Андрухович років тринадцять тому писав про згубний для провінціялів Київ, усі чомусь вирішили, що патріярх укотре жартує. Насправді ж, це був чи не єдиний випадок, коли Андрухович говорив цілком серйозно. Але занадто багато він жартував, цей офірний цап новітньої української літератури (так назвав його Тарас Григорчук), – як до цього випадку, так і опісля, – аби хтось до нього прислухався. Українське життя структуроване так, що молоді енерґійні люди приїздять до столиці, роками заклопотано облаштовують побут, витискаючи з себе провінціялів, аж раптом щемливо згадують, що на далекій і майже нереальній Луганщині цвітуть абрикоси. Абрикоси направду цвітуть. Абрикоси Донеччини та Луганщини цвістимуть і далі, – але уже без цих, назавше втрачених, людей. Ну хіба не траґедія? І зовсім уже останнє. Сергій Жадан, із якого почався цей текст, мав би бути, за логікою, серед найперших піонерів-першопрохідців Києва середини 1990-х років. Натомість, він уже чверть століття мешкає в Харкові («Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко / було ходити на наші могили»), не забуваючи кожного разу наголошувати у біобібліографічних довідках: «Народився на Донбасі». І одна ця коротка фраза, виявляється, спроможна утримувати мітологічний Донбас на плаву до сьогодні. Це ніби з оповідок моряка, у яких корабель успішно іде на дно, а капітан продовжує спокійно стояти на мостику, раз-у-раз попихкуючи люлькою…

Тому що і кров у кожному з нас

вертається без кінця,

перекочуючись повсякчас

через наші серця,

і кожне слово дзвінким піском

тримається горла твого,

аби ти міг своїм язиком

вимовити його.