Заборонена правда, або Деякі аспекти аморальности

(Ситуація українського письменника в 2009-му році)

Нам треба чесно наразі визнати: урядники, що про них писав геніяльний Ґоґоль, і сьогодні не без успіху продовжують свою діяльність у нашій країні. І найжахливіший аспект їхньої діяльности – це успішне нищення національної культури. Втім, писати про них, очевидно, уже не можна. Власне, саме вони й вирішують, що нам із вами писати та в який спосіб боронити зацьковану ними сучасну вкраїнську людину. Прикро про це говорити, але неабияку ролю у цьому процесі відіграють так звані українські інтелектуали, які вже років п’ятнадцять жирують на заокеанських ґрантах (а у випадку із забороною книги О.Ульяненка мовчать або навіть цинічно кумкають про спляновану піяр-акцію) і, звісно, ґоґолівські чиновники від духовности. Наразі мова піде про цей кричущий випадок із Олесем Ульяненком, але не про художні досягнення та прорахунки мистця, а про колючу і заборонену правду, яку він жорстко й нещадно втиснув до свого роману „Жінка його мрії”.

Олесь Ульяненко – письменник у сучасній українській літературі, м’яко кажучи, неординарний. Таких, як він, – маю на увазі, аж настільки таких, як він, – у нас більше немає. „Олесь Ульяненко – письменник, до якого вперто липнуть одіозні чутки, спровоковані його усамітненістю, – писав про нього Михайло Бриних. – Побутова й творча екстрема Ульяненка настільки дисгармонує з усталеним іміджем інтелектуала, що часто викликає спротив і нестравлювання з боку сучасного літературного середовища. Жорстка метафорика його романів і експресивний спосіб мислення можуть дратувати й обурювати. Його правда – завжди нищівна. Про нього писали, як про „бомжа” і „чорнушника”. Одна пенсіонерка знепритомніла в електричці, читаючи його „Сталінку”. Інша пенсіонерка дякувала за відвертість і казала, що не пошкодує пенсії для передплати тих видань, де мають публікуватися його нові твори”.

„Я завжди був лояльний до держави. Можливо, мої конфлікти з Україною ще попереду. Держава в мені зацікавлена, як і я в ній”, – говорив Олесь Ульяненко, виявляючи власний профетизм, в одному інтерв’ю далекого 1999-го року, і – як у воду дивився – це з приводу майбутніх конфліктів, як розумієте. На щастя, теперішній конфлікт у письменника не з Україною, а лише з купкою зарозумілих чиновників, так званих „слуг народу”, які забули, хто їх годує. Власне, рецепція книг сього письменника ніколи не була однорідною – навіть у колі так званих інтелектуалів, і ніколи одностайною вже не буде. І це, мабуть, добре. Досить уже колгоспів, свобода передбачає множинність, яку гарантує вільний усвідомлений вибір. Свобода передбачає також неабияку відповідальність за згаданий вибір. Десь у цих координатах і починаються кордони психологічної Европи, яку на місцевих теренах так палко пропаґували Панько Куліш, Микола Хвильовий, Микола Зеров і багато інших розумних і чесних людей, і до якої ми ніби-то рухаємось чи пак аж надто повільно рачкуємо, забуваючи, що правдива Европа знаходиться не у брезклій бюргерській зоні Шенґену, а у нас під ногами та в нашій власній свідомості.

Якщо на появу книг Олеся Ульяненка вітчизняні скриптори ще якось реаґують (хоча, все ‘дно – доволі мляво, яскравий приклад – рецензії на роман „Серафима”), то один із найкращих його романів останніх років, надрукований у „Кур’єрі Кривбасу”, залишився заледве поміченим нашою публікою, зокрема, й літературною критикою. (Втім, у нас її майже немає, попри те, що луцька „Твердиня” й надалі вперто штампує опуси ІБТ і подібних до нього „зоїлів”…) А шкода, роман того вартий. Роман „Жінка його мрії” було завершено 21 травня 2006-го року, а за рік, у травні 2007-го, надруковано в „Кур’єрі Кривбасу”. Ця публікація, очевидно, лишилася поза увагою деяких зацікавлених осіб, і журнал кількістю дві тисячі примірників спокійно потрапив до читача. Це роман про нову Україну, про країну без Кучми, про столичні реалії одразу після помаранчевої революції. Час романних подій – рання весна, яка за погодними умовами більше нагадує зиму: мокрий сніг, тумани тощо. Йдеться, мабуть, про початок весни 2005-го року, першої весни після, здавалося б, радикальних і незворотних змін у житті суспільства. Втім, відчувається, що особливих змін, принаймні таких, на які й сподівалось суспільство, не відбулося. Хіба що погіршився настрій у колишніх вірних псів злочинного режиму. Якщо ж говорити про основи суспільного життя, то вони залишаються непорушними. Якщо влада, яка обіцяла бандитам тюрми, не бажає виконувати своїх обіцянок, то за їх виконання беруться якісь інші, незбагненні й містичні сили. Так виникає в романі вервечка загадкових подій і смертей; і все густішає похмурий зимово-туманний простір столичного міста, вулицями й каварнями якого блукає дехто на прізвисько Топтун, якого багато хто бачив, але ніхто не може запам’ятати його обличчя. А ті, кого він торкнувся, лишаючи своєрідну відзнаку, невдовзі йдуть із цього світу в неприродній спосіб (або накладають на себе руки, як Маґріб, або зазнають насильницької смерти, попередньо зазнавши страшних катувань, як Руслан).

Час летить швидко, вже минає чотирнадцять років від часу літературного дебюту Олеся Ульяненка з романом „Сталінка” у журналі „Сучасність” (1994), за який письменник невдовзі отримав Малу Державну премію ім. Тараса Шевченка (1997), ставши її першим і останнім (що, по-своєму цікаво та симптоматично) лавреатом. Останніми роками письменник працює більш ніж продуктивно, видавши книгами або журнальними публікаціями декілька романів. У 2007-му році, приміром, Олесь Ульяненко надрукував два романи у періодиці („Там, де Південь” і „Жінка його мрії”) й ще один – „Серафима” – вийшов окремою книгою у видавництві „Нора-Друк”. Три надруковані романи впродовж одного року – доволі продуктивний результат, як на українського прозаїка, або на серйозного прозаїка в принципі. А що Олесь Ульяненко прозаїк серйозний, сьогодні навряд чи хто заперечить, включаючи навіть колишніх відверто упереджених і затятих у своєму неприйнятті його творчости критиків, – Ніну Герасименко або Нілу Зборовську. Іноді навіть виникає враження, що йому не варто писати (принаймні, друкувати) аж так багато.

Що письменник Олесь Ульяненко не є белетристом у чистому вигляді, хоча й перманентно звертається до такої вдячної для белетристики теми криміналу й гріха, як у побутовому, так і в ширшому, глибшому сенсі, – здається, вже всім зрозуміло. Ульяненко – письменник серйозний, а відповідно, доволі складний для читацького сприйняття й відповідної ж читацької любови, що й підтверджує зі шпальти ґазети „Дзеркало тижня” Яна Дубинянська: „Читати прозу Олеся Ульяненка здатний не кожен”. Про це ж приблизно твердить і авторка передмови до найновішої книги письменника: „Його із захватом читають чоловіки, якщо вони сильні та уважні, жінки, якщо вони небоязкі й не вагітні, та діти, якщо батьки не бачать. Такої концентрованої суміші жорстокості з ніжністю, хоті з духовністю, буденності з інфернальністю, як у романах Ульяненка взагалі та в „Жінці його мрії” конкретно, ви більше ніде не зустрінете”. Що ж там не так із прозою цього письменника, що він є приступним і бажаним не для всіх читачів?

Справді, його твори, внаслідок їх стильової та стилістичної складности, у жодному разі не є для більшости читачів розвагою чи приємним відпочинком. Ці тексти, в певному сенсі, потребують неабияких читацьких людських зусиль, як інтелектуальних, так і суто енерґетичних, нервових, психологічних. Власне, ця складність для читацького травлення водночас і є родзинкою більшости творів сього письменника. У центрі всієї прози письменника завше знаходиться гріх і його осмислення персонажами й автором. В епіцентрі цієї прози відбувається безкомпромісна боротьба за людину. В межах художнього твору Ульяненко кожного разу неодмінно зводить у жорстокому герці сили темряви й світла, даючи можливість читачеві самому спостерігати за розвитком жахливих, без перебільшення, подій і робити власні висновки. Якщо порівнювати письменника з кимось із його попередників (не конче з української літератури), то першим на думку спадає жахливий (бо безкомпромісний у боротьбі з абсолютним злом) самовидець своєї доби Луї-Фердінан Селін (Детуш). Мої розмови з Олесем Ульяненком лише ствердили цю подібність – демонізований французькими комуністами прозаїк та есеїст є серед улюбленців нашого письменника. Євгенія Чуприна додає, своєю чергою, мовляв, „досвідчені читачі називають Ульяненка українським Селіном, а декому він нагадує новочасного маркіза де Сада…”.

Персонажі Ульяненка анітрохи не реалістичні, чим і знетямлюють та знесилюють, напевне, читача, вихованого передовсім на сюжетному примітиві – як російського, так і вітчизняного вже розливу. Здебільшого його герої є фіґурами підкреслено алеґоричними; до того ж, із помітним символічним шлейфом, як от Серафима, героїня однойменного роману Ульяненка. Особисто мені Серафима представляється не так янголом, що заблукав у тенетах криміналу внаслідок напівусвідомленого та непереборного потягу до гріха та помсти, як a priori кримінальною Кіркою, богинею зваблення, чарування й згуби, що тимчасово заблукала до українського Києва. За нею, можна не сумніватися, прийдуть й інші. Нашого письменника неабияк вабить тема співіснування янгольського та демонічного у людині; О.Ульяненко, власне, від самого початку своєї творчости, від „Сталінки”, либонь, починаючи, – й досліджує цю міру присутности янгольського та інфернального в кожній окремій людині; а ще – проблему свободи та відповідальности людини перед собою та всім великим світом – як би патосно, на чиюсь думку, це не звучало. М.Бриних, який брав інтерв’ю в О.Ульяненка для журналу „ШО”, спитав, чи не набридло письменникові одвічне питання з приводу того, мовляв, „чому ти так похмуро пишеш?” На це прозвучала наступна, зрештою, цілковито очікувана відповідь: „А розумієш, це з якого боку дивитися. Похмуро… Очі у мене так поставлені. Я такий світ бачу, і здебільшого мої прогнози справджуються…”.

Отже, яка вона, – ситуація письменника Олеся Ульяненка в 2009-му році? Спробуємо зануритись глибше та зрозуміти, чим дихає нині письменник. Наразі доведеться з’ясовувати не лише, чим дихає мистець О.Ульяненко, але й те, як має почуватися громадянин і письменник Ульяненко – опісля відверто рептильного випаду проти нього чиновників із „Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі”, яка визнала макет (власне, доволі цнотливого вигляду палітурку!) і зміст роману „Жінка його мрія” продукцією порнографічного характеру. А щось подібне в Україні, мовляв, заборонено. Отже, роман купкою чиновників офіційно визнано аморальним… Із цього приводу варто, мабуть, дещо пригадати. „Немає моральних або неморальних книг. Є книги добре написані, і є книги кепсько написані. І по всьому”, – вважав Оскар Вайлд. Урешті-решт, цей загальновідомий погляд на речі відбиває суто модерну конфліктність із патріархальною традицією. І саме ця неминуча конфліктність може бути потрактована кимось як аморальна. Я зовсім не хочу сказати, що поняття моральности є одіозним у розмові про літературу, втім, факт моральности, як і аморальности, – завше знаходиться в полі індивідуальної або групової рецепції, а тому в жодному разі не може претендувати на вичерпність або істину в останній інстанції.

Пригадую, коли відомий київський просвітянин Олександр Яровий манячив у журналі „Слово і час” на рахунок Олеся Ульяненка, мені тоді здавалося, що волає він до неіснуючих радянських привидів. Утім, редакція очолюваного мною альманаху „Кальміюс” все-таки, миттєво зреаґувала на той літературний донос, надавши сучасному вітчизняному Віссаріоновізнущальну премію імени Андрія Кокотюхи, що була заснована колективом альманаху „Кальміюс” у 2000-му році й надається за найбільш курйозні та непритомні літературно-критичні виступи. Про що ж повідомляв уважний і до болю щирий Яровий уявному (як тоді здавалося, – лише уявному) цензорові? Варто пригадати: „Я ще не стрічав у творах п. Ульяненка собаки, який би не був шолудивим, лишайним, кислооким; чи героїні, що не мала б сифілісу, каліцтв чи розумових або сексуальних розладів. Може, годі?.. Час від часу варто перевертати платівку, а не маршувати в тонах „перестроєчної” кінопорнухи”. (Курсив мій. – О.С.). І от нарешті ці щирі патріотичні волання лісоруба в пустелі почув і київський цензор; моральний критик може випити заслужену чарку і спати надалі спокійно, – мавр укотре виконав справу сумлінно, і – українській літературі вкотре ламають хребта.

Утім, кожна нормальна людина здатна, як на мене, збагнути, що Олесь Ульяненко не пише порнографічні твори; не є таким і „Жінка його мрії”. І, коли читач зустрічає в тексті речення, на кшталт, – „Лейтенант входить у дівчину, як у ґумову”, – то він, навіть якщо не читав загальновідомої в культурному світі монографії Сідні Фінкелстайна „Existentialism and Alienation in American Literature” (1965) розуміє: йдеться в жодному разі не про порно, а про значно вагоміші речі. Авторові ходить про тотальне відчуження в теперішньому нашому буржуазному суспільстві, про занепад моралі, зрештою, про яку ніби-то печеться згадувана експертна комісія. Продовжу цитування, аби унаочнити для тих, хто ще не читав роману, що йдеться у тексті письменника про механізоване кохання, про чисту фізіологію без прив’язки до направду людських почуттів. Але ця чиста фізіологія потрібна авторові для критики чинної ситуації у міжлюдських стосунках, а не заради сласного вуайєризму: „Він рухається на ній, наче виконує монотонну роботу. Наче тисячолітні імпотенти нудьгують, спостерігаючи за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу. Дівчина стогне, задирає високо ноги. От тобі й на, як для пацанки, отаке-то діло. Нарешті він кінчає, боляче і довго, наче накопичилося в яйцях забагато отрути. І засинає. Сниться йому яскравий берег, з дикими звірами. Не дивуючись, він ходить спокійний серед тих звірів, і вони лижуть йому руки та ноги. Але, коли лейтенант прокидається, він розуміє – то дівчина припала повними губами до його члена. „Ось тобі й весь сон, перевернуте дзеркало фантазії”, – думає він. І не пручається. Швидше з якогось почуття благодійності. Він знову засинає, так і не дочекавшись, чим це закінчиться”. І так уже є у нашому часі, в цій православній до болю країні.

Варто також звернути увагу, що дівчина, в яку герой увійшов, як у ґумову ляльку вже за кілька хвилин опісля їх випадкового знайомства в каварні, навіть не є фаховою повією. Це звичайна молода жінка, власне, дівчина (можливо, ще навіть школярка). Коли вона повідомляє, що кінчила сім разів, то герой лише запитує: скільки? Себто, скільки він їй боргує за послуги? Це питання йому доводиться повторити двічі. На що вона майже ображено відповідає: „Хіба що на таксі”. Ось, як виглядає направду прірва, в якій нині перебуває так звана суспільна мораль. І якщо б Ульяненко про це не писав, то якось інакше все ‘дно не було б. І не буде; принаймні, найближчим часом. Особливо, якщо прислухатися до текстів пісень і придивитися до відеоряду кліпів на вітчизняному телебаченні. І от, що направду цікаво в Ульяненка. Після того, як за дівчиною зачинилися двері, його герой „поринув у спокій. Він дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна було сплутати з хмарами. Легкими хмарами або снігом. На віконній рамі плащаниця Спасителя, світлина. Він подумав: всі страждають за щось нагальне, але не за Нього, вічного. Отже, те, що відбувається з нами, є більше ніж справедливим”. Ось у цьому фінальному пасажі й виявляється вповні суть О.Ульяненка, письменника, за його власним означенням, цілком релігійного. Власне, навіть не у релігійності та відповідній риториці, алеґоріях чи символіці суть, але вона в тій етичній традиції, яку своєю творчістю підтримує нині на українському ґрунті письменник. Власне, краще за нього самого її й не означити: „Життя – це суцільна мука, але треба його любити…”.

Будучи сьогодні одним із найбільш яскравих у сучасній українській літературі речників апокаліпси, письменник, тим не менше, в жодному разі не закликає до розчарування чи, поготів, утрати життєвих сенсів – навпаки, власною мукою він стверджує, що людське життя може, а значить, має виглядати інакше. І добро, врешті-решт, переможе – попри глузливі ґлянцеві усмішки учасників космічного інфернального карнавалу, – воно все одно переможе. Хочу нагадати, читачам, що відповів письменник, коли десять років тому в нього запитали: „Що таке цинізм?”. Ось його відповідь: „Це бажання нахапать будь-якими шляхами купу грошей і з балкона п’ятикімнатної квартири плювати на перехожих, усвідомлюючи власну інтелектуальну вищість. У нас виросло страшне покоління з калькуляторами в головах – відбулося таке собі зворушливе запозичення підгнилого західного досвіду, який не приживається на наших теренах. Цинізм – нехтування предками, могилами, церквами, батьками – процвітає в середовищі української інтелігенції, в їхніх книжках, писаннях, де вони смакують зґвалтування, кайфують з власних болячок…”.

А в манері подачі письменником цієї неприємної істини немає нічого порнографічного, звернімо пильнішу увагу хоча б на такі два речення: „Він рухається на ній, наче виконує монотонну роботу. Наче тисячолітні імпотенти нудьгують, спостерігаючи за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу” (курсив мій. – О.С.), – невже саме так мають виглядати порнографічні етюди?! За такого підходу, як от у вітчизняних горе-експертів, сливе всю світову модерну прозу можна спокійно проголошувати порнографічною, забороняти, вилучати з книгарень і книгозбірень, а потім із тупою впевненістю палити на честь загумінкової моралі на центральних майданах міст і містечок. Пригадую, як Петро Сорока, міркуючи про джерела світової читацької популярности роману Мішеля Уельбека „Розширення простору боротьби”, записав до свого денника: „Одверті сцени? Кого сьогодні цим здивуєш?…”. Виявляється, не мав рації П.Сорока, ще й сьогодні декого можна цим здивувати, і то не конче загумінкових провінційних пенсіонерок, а так званих київських інтелектуалів, і – аж до офіційної заборони книги. Хоча, реальні підстави для заборони – зовсім не відверті сцени та ненормативна лексика, – все це лише причіпка. А єдина реальна причина того, що сталося з романом О.Ульяненка – це кричуща несвобода й нечуваний диктат невеличкої купки людей, які мають зухвалість нав’язувати своє нерозуміння мистецтва й літератури, як окремих і самодостатніх дискурсів, кільком десяткам мільйонів громадян Республіки.

Маю серйозні підозри, що наші чиновники (й навіть критики штибу О.Ярового) зовсім не чули про Езру Павнда, який – попри їх нечитання – все ‘дно залишається неабияким авторитетом у світовій теорії мистецтва й літератури. Так от, цей Е.Павнд писав у статті „Серйозний мистець”, демонструючи власне розуміння етичного максималізму, без якого не буває правдивого й серйозного мистецтва: „Якщо мистець деформує свій твір, оповідаючи про природу людини, про свою власну природу, про свої уявлення про досконалість, про свій ідеал будь-чого, про бога, якщо бог існує, про життєву силу, про природу добра і зла, якщо існує добро і зло, про свою віру в будь-що, про ступінь свого страждання або свого лиха, якщо він деформує свій твір, оповідаючи про всі ці речі, прилаштовує його до смаків своєї доби, до схильностей її вождів, заданій етичній доктрині, – цей мистець бреше. Не має жодного значення, чи замислена попередньо його брехня, є вона результатом безвідповідальности, чи устремління до спокою, або боязливости, чи безпечности в будь-якій її формі; він бреше, й за це його мають зневажати й карати відповідно до обсягу його злочину… Він є відповідальний за те гноблення істини, за той розквіт брехні, які матимуть місце в майбутньому внаслідок того, що він збрехав…”. І, насамкінець, резюме етичного характеру: „Правдиве мистецтво, яким би „аморальним” з точки зору обивателя воно не було, є повністю й цілковито мистецтвом достойним. Правдиве мистецтво просто не здатне бути аморальним. Під правдивим мистецтвом я розумію таке, що подає свідоцтво, яке є точним… Призначення мистецтва – подавати свідоцтво про природу людини й про умови її існування” (курсив мій – О.С.).

І ще: якщо звинувачення в порнографії є лише курйозом і наслідком нечитання творів О.Ульяненка, то закиди на рахунок жорстокости справді мають деякий сенс і реальні змістові підстави. Тому я хочу навести слова Вільяма Фолкнера (сподіваюся, ані „експерти”, ані О.Яровий – нічого не мають проти клясика світової літератури…), що прозвучали в інтерв’ю Джин Стайн. На обережний закид журналістки, ніби його як письменника приваблюють насильство й жорстокість, В.Фолкнер спокійно і впевнено відповів: „Це все одно, що сказати, ніби теслю вабить його молоток. Зображення жорстокости всього лише один із виражальних засобів. Але ні письменник, ані тесля за допомогою лише одного інструменту працювати не можуть”. Лаконічна, мудра й вичерпна відповідь метра. Хто бажає помічати лише жорстокість – той лише її і зауважить; насправді ж, фаховий письменник, зокрема такий, як О.Ульяненко, працює не з одним кольором вражень і відчуттів, а з усією палітрою засобів – саме звідси такий виразно-вражаючий і фактурно-переконливий світ його художньої прози.

Утім, у цій історії з забороною роману є декілька незбагненних для мене нюансів. Дуже дивним виглядає той факт, що рукопис на експертизу приніс сам видавець і, не дочекавшись висновків „експертів від моралі”, таки видав книгу й навіть устиг відправити її до книгарень. Я хочу спитати того підозрілого видавця: чому він не здійснив таку потрібну йому експертизу ще до засилання книги в друкарню? Хотів би я також знати, про що думав чиновник-експерт, чи направду усвідомлював власну відповідальність, узявши таку активну участь у цькуванні талановитого письменника? За розповсюдження забороненої („порнографічної продукції”) книги законодавці обіцяють усім охочим по 3-5 років ув’язнення. Втім, якби я мав хоча б сотню зайвих примірників, то залюбки розповсюдив би їх посеред хороших і надійних українських людей. Зокрема, посеред молоді, якій, безперечно, потрібний письменник Олесь Ульяненко. Адже він чи не єдиний прозаїк у цій країні, який здатний говорити не лише жорстку та колючу правду, але спроможний робити це понад талановито й притомно.

Виступаючи сьогодні на захист письменника, я відповідально заявляю: цей роман Олеся Ульяненка, як, зрештою, й більшість його романів, – є твором виключно про аморальність влади, про остаточне, можливо, її безсилля. Й коли влада не здатна, або просто не бажає виконувати свої функції, – справедливість торжествує зусиллями інших, але в будь-якому разі, принаймні в творах сього письменника, добро завше протистоятиме силам пекла, – і то не уявного, а чинного тут і тепер, у столичному Києві, – у нашій із вами країні. Фальшиві чиновники завше мають можливість виїхати до більш комфортних країв і країн, а нам – залишатися тут назавше, тому саме нам випадає боронити свою країну й свою мораль, – не кому-небудь, а виключно нам, – людям, для яких український простір – єдиний з усіх можливих.

P. S. За часів президента Л.Кучми, який так усім не подобався, Олесь Ульяненко заслужено отримав Малу Державну премію ім. Т.Шевченка (1997). Сьогодні, за часів ніби-то ліберально-демократичного режиму, останній із надрукованих книгою творів письменника заборонено. І я вже не впевнений, що тепер розумію, як ставитись до демократії, – якщо все це вважати за демократію. А ще цей роман є першою книгою, виданою 2009-го року, що потрапила в мої руки. Добре, що я таки встиг отримати книгу ще до її заборони й остаточного вилучення із продажу. Місце цієї книги в моїй приватній книгозбірні тепер – особливе. Але передовсім вона буде мені нагадувати про те, що вічний хам від часів Ніколая Ґоґоля нікуди, на жаль, не подівся. Він серед нас і лише вичікує на слушний мент, аби знову занурити свої закривавлені ікла в душу стражденної національної культури. Втім, у мене є й позитивний висновок із цієї історії з дурнуватою забороною. А саме: література знову стає небезпечною для режимів та їх охоронних псів. А це значить, що українська література й надалі спроможна виконувати свою функцію – стояти в обороні чести й гідности кожної пересічної людини. Тим самим водночас нагадуючи механізованій, порабленій і приниженій лібералізмом людині про те, що вона є Людина. Література, відтак, – останній рубіж оборони. На ньому можна, звичайно, й загинути. Але ж це, направду, солодка й почесна роль…

березень – квітень 2009 р., м. Донецьк